Глава 22

МАЯ

Повертаємося з Леоном в зал, де на повну киплять розваги. До яких нас залучає ведучий Гнат. Мені здається, не тільки я, а й Леон забули про все на світі та увійшли в роль наречених з головою. Але при усім Стрілецький дотримався своєї обіцянки: його поцілунки були схожими на ніжні доторки. Він не змушував мене до взаємності. Мене це приємно вразило. Бо його справжні поцілунки — це щось з розділу фантастики. Від них можна втратити розум остаточно та піддатися спокусі.

Все весілля я час від часу спостерігала за своєю мамою. Вона постійно знаходилася з батьками Леона. І мені це дуже сподобалося. Бо я боялася, що вона залишатиметься одна і почуватиметься ніяково. Я мала з нею коротку розмову. Мама приймає все насправді. А я не можу нічого заперечити. Тепер навіть сумніваюся, чи варто їй розповідати правду. Хай краще спить спокійно і думає, що все насправді. Навіщо їй знати правду. Вона й так чимало горя пережила.

І ось нарешті весілля закінчилося. Отже, все найгірше позаду. Мені здається, після наших танців та розваг у гостей ані сумнівів, ані жодних питань не залишилося.

Ми прощаємося з батьками. Батько Леона обіцяє, що вони підвезуть мою маму додому. А ще домовляються, що завтра свято потрібно продовжити. І моя мама запрошує Стрілецьких та нас до нашого ресторану.

Нарешті Леон садить мене в машину, і я видихаю. Не хочу нічого. І ні про, що думати не хочу, адже сталося все, як, мабуть, і мало статися. Напевно, це доля чи, може, фатальне співпадіння, але мене це чомусь не дуже хвилює. Бо зараз я хочу зняти з себе цю сукню і, прийнявши душ, лягти в ліжко.

Розплющую очі, коли поруч падає Леон.

— Втомилася? — з турботою питає, взявши мене за руку.

— Дуже. — зізнаюся, бо вже ніяк не можу реагувати на те, що відбувається. Очі закриваються самі, а тіло гуде від втоми. — Краще б ти відпустив мене додому...

— Маленька, не починай. Ти краще тішся, що в тебе буде окрема спальня.

На ці слова важко зітхаю і з іронією відмахуюся.

— О-оо! Це так благородно. Навіть не знаю, де маю реагувати на твою щедрість.

Леон стискає мою руку міцніше і зірвано шепоче.

— Не починай, маленька. У нас з тобою спільна справа. Вважай, це майже бізнес-проєкт.

Стогін зривається з моїх грудей від нагадування жахливої реальності.

— Леоне, помовч краще. Не хочу зараз про це думати. Принаймні поки що.

— Тоді не думай. — хмикнувши, кидає він і питає. — І як тобі наше весілля?

— Прикольно! — теж хмикнувши, видавлюю посмішку і щиро зізнаюся. — В якусь мить мені навіть здалося, що все насправді.

— Мені теж. — зізнається Леон.

Я нервово ковтаю, пильно дивлячись на чоловіка, і уточнюю.

— Але ж це гра?!

— Це була правдоподібна гра, Має. І, якщо чесно, вона мені сподобалася.

Не знаю, як приймати його слова. Мені здалося, в них був тонкий натяк, якого я не можу зрозуміти. І це мене трохи бентежить, тому тихо нагадую.

— Та при усім, Леоне, це була лише гра. Тому не потрібно...

— Має, не бурчи. Мені більше подобається, коли ти посміхаєшся.

Встигаю лише кліпнути, як опиняюся в обіймах Стрілецького.

— Все, маленька, розслабся. Ми з тобою сьогодні молодці, а про все інше поговоримо завтра.

Я дещо спантеличена, але не маю сил перечити йому і з його обіймів звільнятися не хочу. Лише зручно вмощуюся на сильному плечі та зажмурюю очі. Леон же ніжніше полонить мене та цілує у скроню. Від цих невинних дій чую, як моє серце ледь не вискакує з грудей. Посміхаюся собі під ніс. І сонно ловлю себе на тому, що навіть докори сумління не мучать стосовно Антона. В нас були такі собі стосунки. Навіть не знаю, чи то стосунками можна було назвати.

В роздумах та тиші я навіть не зчулася, як задрімала, але розплющила очі від того, що мене будив Стрілецький. Сонно дивлячись на нього, не можу сфокусувати погляд, як і з просоння не можу збагнути, де я і що відбувається.

— Має, прокидайся! Нас чекає сюрприз...

— В сенсі? — цікавлюся, вирівнявшись.

— Ми вже приїхали, але під моїми ворітьми чекає Кларенс.

Відчуваю, як по спині пройшовся холод. Налякано великими очима дивлюся на Стрілецького.

— І, що тепер буде?

— Нічого, маленька. — голос Леона звучить спокійно. — Доведеться поговорити. Але ти нічого не бійся, головне — залишайся поруч. Хоча дозволяю тобі діяти за обставинами. Особливо, якщо Еліна вдасться до образ і перейде на особистості.

Дуже добре, рані! Промайнуло в голові. Ще світанок не настав, як я вже повинна у шлюбну ніч відвойовувати свого чоловіка, і байдуже, що фіктивного. Ця Кларенс розізлила мене не на жарт. Я їй покажу, де раки зимують. Я дуже втомлена, хочу спати і від цього дуже зла.