Глава 21

МАЯ

Стиснувши зуби, я пережила зустріч з блогерами. Виконала всі прохання Леона, посміхалася, вдавала, що шалено закохана, а Стрілецький не випускав мене з обіймів. Як на мене, ми виглядали досить щасливою парою. На запитання блогерів Леон по суті не відповідав. Він тупо ігнорував їх або відмахувався, мовляв, запитайте в Еліни Кларенс, вона всі деталі вам розповість. Бо у мене тепер нове життя без неї. У мене сьогодні весілля, і не потрібно ставити провокативних запитань. Мені скандали в сім’ї не потрібні.

Нарешті видихнувши, покидаємо зал. Я здивована, бо блогери під кінець привітали нас з весіллям.

Леон мовчки веде мене до зали ресторану, де відбувається весілля. Він чимось заклопотаний, і мене це напружує. Не знаю, як реагувати, тому мовчу. І вже починаю накручувати себе. Він же кохає цю кіноакторку. Звісно, кохає, бо якщо ще вчора збирався одружуватися з нею, то сто відсотків має до неї почуття. І від цього розуміння почуваюся не дуже впевнено. Якось дивно видавати себе за ту, ким не є. Можливо, це гра, напевно, так потрібно, але це обман, і я до такого не звикла. Як іще тепер дочекатися завершення весілля.

Ковтаю згусток гіркоти і розумію, що мною керує ревність. Якої взагалі не повинно бути. Не можу зрозуміти себе, як і не можу пояснити ці дивні відчуття.

Кліпаю, коли Леон зупиняється біля входу в зал. Він надто пильно дивиться на мене у напівтемряві.

— Має, спасибі, ти була неперевершена! — його тон схожий на діловий.

Ну, все вірно. У нас же домовленість. Відчуваю, як невдоволення кипить в мені. Для всіх я наречена Стрілецького, але насправді я ніхто. Продажна дівка. Але з іншого боку все чесно. Я знала, на що погоджувалася.

— Ну, — знічуюся. — Це було необхідністю. Сподіваюся, ми виглядали переконливо, і блогери повірили. — нервово зволожую вуста і заглядаю в очі чоловіка. — Леоне, я маю до тебе прохання.

— Кажи, я слухаю, — з готовністю погоджується він.

Набираю повні легені повітря і випалюю те, чого мені справді хочеться.

— Коли кричатимуть «гірко», не потрібно більше таких гарячих поцілунків. Я не хочу...

— Я тебе почув, Має, — перебиває мене він.

От і добре. А то я ніяк не можу зрозуміти, що зі мною діється, коли він цілує мене. Тож краще обійтися без цих поцілунків.

— Не нервуй, маленька, — підморгує мені він. — Все буде добре. — зиркає на годинник і додає: — Ще трохи потерпи, і поїдемо додому.

— Тобто?.. Куди додому? — спантеличено кліпаю я.

— Ну, звісно, до мене. Ти ж моя наречена, а тепер уже й дружина.

— Леоне, але ж...

Не встигаю нічого заперечити, бо Леон перебиває мене.

— Має, за нами тепер будуть стежити блогери, і після мого спростування сьогодні моя колишня точно не заспокоїться. Тому зараз важливо, аби ми з тобою всюди та завжди були разом.

Знову спантеличено кліпаю і вкотре нагадую:

— Леоне, але ж ми так не домовлялися.

— Маленька, я теж на це не розраховував, тож не бурчи, — відмахується він. — Але у нас вже є усна домовленість. І кожен з нас залишається у виграші, тож тобі ображатися гріх.

Видихаю, тут немає чим заперечити, адже як не крути, він має рацію. У нас домовленість. Це нагадування тригерить мене.

— Не вішай носика, маленька. І не бійся нічого. Просто довірся мені.

Великими очима дивлюся на чоловіка. І хоч я його зовсім не знаю, мені хочеться вірити йому.

— А зараз годі розмов, ходімо до гостей. А то все весілля проходимо. Потім не будемо мати, що згадати.

Мимоволі посміхаюся, а Леон стискає мою руку і, підморгнувши мені, веде мене в зал.

Серце тріпоче. Хвилювання охоплює. Ніжне звернення та ставлення чоловіка до мене розчулює. Так і звикнути можна. І не тільки. Хоч би не закохатися до біди.