Глава 15

МАЯ

Стараюся не сприймати серйозно все, що відбувається. І в умі повторюю собі: це лише гра. Це все несерйозно. Потрібно витримати лише сьогодні... Завтра легше буде. Хоча тепер вже в цьому дуже сумніваюся. Я чомусь подумати не могла, що в цю гру будуть замішані наші батьки, і це все неабияк ускладнює. Не хочу жодних зобов’язань, а судячи з усього, вони таки будуть.

— Маленька, не сиди мов крижана королева. З’їж, хоч щось... — висмикує з невтішних думок мій а-ля чоловік. — Що тобі покласти?

В мене немає апетиту. Стіл ломиться від вишуканих страв. Аромат стоїть приємний, але мені не хочеться нічого. Тому з сарказмом питаю.

— А, що орябків в сметанному соусі не буде?

Очі Леона миттєво округлилися. Напевно, в нього ступор, а от я ледь стримую сміх.

— Має, гадаєш це смішно, — бурчить він і питає. — Я серйозно. Що тобі покласти у тарілку?

— Поклади трішки салату. — прошу. — І два шматочки м’яса.

— А чому ти вина не торкнулася?

— Тому, що я за здоровий спосіб життя. — відмахуюся. — Принципи у мене такі.

— Зрозумів, — здивовано кидає Леон і кладе мені в тарілку, все, що я попросила.

Саме встигла неквапливо з’їсти свій салат, бо головне під пильними поглядами Стрілецького не вдаватися. Як нам оголошують перший танець. Переводжу нервово погляд на чоловіка і лиш тепер розумію, що така, як Еліна, точно вчила весільний танець. І, що я? Це для мене новий стрес.

— І як ми танцювати будемо? — пошепки питаю.

— Це буде звичайний танець, — відмахується він і просить. — Ходімо.

Підіймається, подає мені руку та веде до ведучого у танцювальну залу. Де на нас вже чекає коло із незліченної кількості маленьких свічок, що мерехтять, та всипане пелюстками троянд. Поруч стоять димогенератори. Феєрверки-свічки. Але чому я дивуюся. В такого, як Стрілецький, і весілля повинно бути з розмахом.

Опиняємося в колі. Леон обіймає мене та надто ніжно веде у танці. Несміло підіймаю на нього очі. Спантеличено кліпаю, бо в очах напроти стільки впевненості. Хоча не можу зрозуміти, що означає цей відвертий погляд. Але він мене страшенно хвилює.

Відводжу очі, не витримавши, і опиняюся в іще міцніших обіймах Стрілецького. Мимоволі знову підіймаю очі на нього. Його вуста ворушаться, і я кліпаю.

— Маленька, розслабся, це ж просто танець.

Я нервово ковтаю, очі бігають, навіть не знаю, чи потрапляю я в такт музиці, чи просто переставляю ноги. Але мене це найменше хвилює. Мене більше хвилює, те, що відбувається між мною та Леоном, ніж цей танець.

Зволожую вуста і, нервово ковтнувши, питаю.

— Леоне, а, що буде далі? Які умови ми обговорюватимемо завтра?

— Має, про це поговоримо завтра. А сьогодні пропоную ні про, що не думати. У нас на сьогодні важливіші завдання. Не забувай, що нас іще чекає розмова з моїми батьками. — він замовкає, відверто дивлячись на мене, і просить. — Посміхнись. Я хочу, аби моя наречена виглядала щасливою. Адже це дуже важливо для гостей. Вони і так і шоку від того, що я взяв дружину не Еліну. Тож будь сьогодні максимально щасливою. Хай всі ламають собі голову, що ж відбувається насправді.

Опускаю погляд і, зітхнувши, обіцяю.

— Я постараюся.

І хоч даю обіцянку, але розумію, що виконати її буде ой як нелегко. Мені завжди було важко впоратися з емоціями.

— От добре, маленька. Але після танцю нам потрібно поговорити з батьками, — повідомляє Леон. Він нахиляється ближче і шепоче мені на вухо. — І раджу тобі поводитися впевнено. Не варто боятися. Я все скажу сам, ти тільки підтримай мене. Я хочу, аби ти не виглядала мов налякана мишка. Моя обраниця повинна виглядати впевненою та непристойно щасливою.

Набираю повні легені повітря і мовчу. Тепер хочу, аби наш танець тривав вічність. Я дуже боюся цієї розмови. А ще боюся вигуків «гірко». Дуже хочу вірити, що у вищих колах поводяться стримано.