Глава 14

ЛЕОН

Поводжуся впевнено, тому що не збираюся виправдовуватися перед батьками. Я вже занадто дорослий, аби слухати нотації та повчання. Я знаю, що роблю. Мені потрібна дружина, і вона в мене є. І, може, добре, що Еліна пішла. А то хто знає, якби все склалося.

— Леоне, — тихо кличе мене Мая. Я зупиняюся, а вона розгублено заглядає в мої очі й зізнається. — Твої батьки. Вони вже все зрозуміли...

— Так навіть буде краще, — відмахуюся і продовжую йти до батьків, які з суворими обличчями чекають мене.

Коли ми зупиняємося поруч, вони напружено мовчать. Жодних привітань, чи посмішок.

— Леоне, нам потрібно поговорити, — суворим тоном порушує тишу батько.

Я витримую його ненахмурений погляд і впевнено заявляю.

— Тату, ми обов’язково поговоримо, але, як на мене, ця розмова може зачекати. Чи це так горить?!

— Горить, Леоне, — роздратовано фиркає він.

— Тату, а може, все ж пізніше, гості чекають, — впевнено перепитую.

Повисає коротка пауза, яку порушує моя мати. Вона пильно дивиться на нас обох, а потім переводить погляд на батька і тихо каже:

— Ізяславе, це вже одно нічого не змінить. Давай не будемо привертати ще більше зайвої уваги. Її і так забагато.

— Гаразд, поговоримо потім, — неохоче погоджується батько.

Батько ще кілька секунд дивиться на мене, а тоді відступає вбік, пропускаючи нас. Я ж пильно заглядаю в очі батька і повідомляю.

— Мамо, тато, невдовзі під’їде мама Маї. Зустріньте її, будь ласка.

— Добре, синку, — погоджується мати і просить. — Ідіть до гостей. Вони вже зачекалися.

— Дякую, мамо!

Кидаю, і ми з Маєю проходимо всередину. І тільки коли двері за спиною зачиняються, я відчуваю, як вона ще сильніше стискає мою руку.

— Леоне, це був тільки початок, так? — тихо питає вона.

Я дивлюся вперед і холодно погоджуюся, ведучи її до ведучого. Адже пора починати гуляння.

— Так.

І цього разу я навіть не намагаюся її заспокоїти. Адже в цьому немає сенсу. Вона все одно буде нервувати.

Ведучий вітає нас, а тоді напружено перепитує.

— Леоне Ізяславовичу, я перепрошую, але у вас інша наречена?.. — він спантеличено кліпає й питає і після незручної паузи продовжує. — Вибачте, будь ласка. Як звати вашу наречену?

— Мая, — холодно називаю ім’я своєї дружини. І додаю. — Гнате, можете починати бенкетну церемонію. І ім’я моєї дружини не забудьте.

— Так, звісно.

Ведучий йде, а я пильно зиркаю на Маю.

— Маленька, не нервуй. Ми повинні сьогоднішній день витримати гідно. А місце для емоцій, краще залишімо на завтра.

Вона зітхає, а далі не до розмов. Гнат починає святкування. І ми мусимо йти, бо ж ми головні винуватці цього свята.