Глава 13

ЛЕОН

Машина плавно рухається дорогою до ресторану, а в салоні повисла важка тиша. Дивлюся вперед, але краєм ока постійно ловлю Маю. Вона сидить в моїх обіймах, ніби закам’яніла. Пальці стиснуті, плечі напружені.

— Перестань так себе накручувати, маленька. — спокійно прошу. — Все, що відбувається, не так вже й погано.

— Я не накручую, — одразу відповідає вона, але голос зрадницьки тремтить. — Я просто жахаюся від того, як це все виглядає зі сторони.

— Не найкраще, Має. — чесно кажу. — І ми обоє це розуміємо. Але ми обоє підписалися на це. Тож тепер єдиний вихід — це гідно грати до кінця.

Вона нервово усміхається. Красивими великими очима дивиться на мене. В них повно тривоги.

— Дякую, дуже заспокоїв. — фиркає.

Я зітхаю і наполегливо раджу.

— Має, зараз головне не панікувати.

— Не панікувати? — вона різко повертає до мене обличчя. — Твої батьки знали, що ти мав одружитися з цією кіноакторкою, а одружився зі мною. Як я маю не панікувати?

— Маленька, годі істерики. — повторюю холодно та впевнено. — Це моя проблема, і вирішуватиму я її сам. Твоє завдання — триматися гідно та впевнено.

— Гідно та впевнено?! — невдоволено шипить вона. — Як ти собі це уявляєш? Думаєш, це так просто? Я ж не кіноакторка...

Стискаю жовна. Дратуюся. Я гадав, з фіктивною дружиною проблем не буде. І все буде набагато простіше.

— Я все вирішу сам. — впевнено фиркаю.

— От і вирішуй. — знову шипить Мая і роздратовано додає. — А я невпевнена, що в мене вийде мовчати і усміхатися?

— У тебе мусить вийти. — зірвано наказую.

Вона кілька секунд дивиться на мене, ніби не вірить.

— Леоне, я не можу тобі нічого обіцяти. Мені страшно.

— Має, припини, — прошу. — Ти зобов’язана.

Мая відвертається до вікна, вона мене злегка дратує своїми страхами. Вона вже погодилася, і тому тепер мусить грати до кінця.

— Чудово. Просто ідеально. Я ще й зобов’язана... — бурчить.

Я бачу, як вона швидко змахує сльозу. В голосі звучить невдоволення.

— Не плач, — тихіше додаю, міцніше обіймаючи її. — Тільки не зараз.

— Я і не збиралася плакати — шепоче вона, але голос видає її цілком.

Кілька хвилин їдемо мовчки. В душі молюся, аби наше весілля пройшло без сцен та спокійно. Хоча тепер вже сумніваюся, що все пройде спокійно.

— Леоне, твої батьки... — раптом порушує тишу дівчина. — Вони ж будуть питати про Еліну?

— Будуть. — не заперечую.

— І що ти їм скажеш?

— Те, що потрібно. Ти ні про що не хвилюйся.

Вона видихає і знову повторює.

— Мені страшно, Леоне.

Переводжу на неї погляд. Частково розумію її. Але ми мусимо через це пройти.

— Я поруч, — коротко відповідаю.

Мая мовчить і лише інстинктивно тулиться до мене. Я обіймаю її, і ці обійми лише як підтримка, бо зараз ми маємо діяти злагоджено. До ресторану доїжджаємо мовчки. Машина зупиняється.

— Приїхали.

Напружено кидаю і виходжу першим з машини, відкриваю дверцята для неї.

Мая бере мою руку, міцно стиснувши її. Вона боїться, але тут зараз страхам не місце.

Гості та батьки чекають на вулиці. Я розумію, допиту тата та мами не уникнути. І я не Мая і не можу керуватися страхом, тому веду свою наречену до батьків.