Глава 12

МАЯ

Леон допомагає мені теж сісти в машину та присідає поруч. Мама, яка сидить навпроти нас, дивиться то на мене, то на чоловіка поруч з повним нерозумінням.

— Що ж, слухаю вас, молодята! Може, поясните, що це за цирк? І як це розуміти? — суворо випалює вона.

— Єво Дмитрівно, не сердьтеся на нас, — взявши мене за руку, просить Леон. — Розумієте, ми з вашою донькою напередодні посперечалися. Вона мене дуже зачепила. І я пообіцяв їй, що якщо вона іще раз трапиться мені на очі, то я візьму її за дружину. І сьогодні саме так і сталося...

Мама зводить брови разом і пильно дивиться на мого фіктивного чоловіка, а потім невдоволено видає.

— Зачекайте, молодий чоловіче, ви ж Леон Стрілецький? Так? У вас же весілля мало бути з тією... Я забула, як її звати... кіноакторкою Кларенс.

Я в шоці. Навіть мама знала такі новини, а я — ні. Спантеличено кліпаю. І інстинктивно стискаю руку чоловіка сильніше. Не знаю, як він буде викручуватися, бо особисто я не знаю, що сказати.

— Все вірно, Єво Дмитрівно. Але напередодні ми з Еліною розійшлися. Тому про те, що ваша донька стане мені дружиною, навіть мої батьки не в курсі. А я обіцяв Маї, що візьму її за дружину, і виконав свою обіцянку. Сьогодні вона стала мені дружиною.

Стискаю вилиці. Ох, не проковтне мама цього, точно не проковтне. Вона суворо дивиться на мене кілька секунд, а тоді роздратовано фиркає.

— Це якийсь дурдом на присілку. Посперечалися вони. Одружилися... А жити як будете? Між вами, мабуть, ще й різниця у віці солідна...

— Єво Дмитрівно, все буде добре, — запевняє Леон. — І жити ми будемо мирно та щасливо.

— Хочеться в це вірити, — фиркає мама.

— Єво Дмитрівно, ми зараз їдемо в ресторан, і ви повинні поїхати з нами. Бо яке гуляння без мами, — надто впевнено заявляє мій чоловік. Він поводиться незворушно і красиво обманює. Можу лише позаздрити його таланту. Доки я мізкую, він продовжує. — Мені прикро, що ви не були на церемонії вінчання, але в ресторані ви повинні бути.

Мама видихає, невдоволено дивиться на мене і ображено кидає.

— Не запросили на церемонію, то й, може, до ресторану не варто...

— Єво Дмитрівно, я все розумію. Я б теж образився, але так склалися обставини.

— Леоне, так не робиться. Мая — моя єдина донька, а вчинила зі мною не найкраще. Весілля це ж чи не найголовніша подія в житті людини, а у вас все жартики...

Кидаюся до матері і, схопивши її за руку, прошу.

— Мамочко, пробач, будь ласка. Я дуже завинила перед тобою. Прости. Але я справді не знала, що все так станеться. Я не вірила Леону, тому нічого не розповіла. Зрештою, у мене стосунки з Антоном були...

Мама з хвилину з осудом дивиться на мене, а тоді таки пригортає до себе.

— Ох, моя ти шалена дівчинко. Я дуже сердита на тебе...

— Пробач, будь ласка. І поїхали з нами на святкування, — прошу, пильно заглядаючи їй в очі. — Мамочко, ну будь ласка. Я хочу, щоб ти була поруч у цей важливий для мене день.

Вона зітхає і міцніше пригортає мене до себе.

— В який ресторан ви їдете?

— В комплекс «Лісова пісня», — відповідає Леон.

— Мам, поїхали, будь ласка, — знову прошу.

— Дівчинко моя, я не можу ось так поїхати. Мені потрібно привести себе до ладу. Я переодягнуся і приїду, — обіцяє вона.

— Може, я краще відправлю по вас машину? — втручається Леон.

— Ні, дякую, я сама дістануся. А ви їдьте. Не буду вас затримувати.

Мама, пильно глянувши на мене наостанок, залишає машину. Леон віддає наказ їхати до ресторану та пересідає до мене. Обіймає мене і просить.

— Не вішай носика, маленька, прорвемося. Все буде добре.

Я лише важко зітхаю. Страшенно незручно перед мамою. А ще страшно, бо якщо мама влаштувала такий допит, то можна лише уявити, що влаштують батьки Леона.