Глава 11

МАЯ

До ресторану ми доїхали мовчки. Не знаю, про що думав Стрілецький, але мене реально накрило від емоцій. Я не змогла підібрати слів, як все логічно пояснити мамі, її ж підготувати спочатку потрібно. Можу тільки уявити, якою буде її реакція, коли вона дізнається правду. Машина зупиняється біля запасного входу в ресторан і я тремтячими руками набираю свою найріднішу людину.

— Мам, я вже чекаю, — здавлено кидаю, коли вона знімає слухавку.

В трубці залунали короткі гудки. Ох, тепер не чекай від цього нічого хорошого.

— Пропоную вийти та зустріти твою маму, — раптом пропонує мій фіктивний чоловік.

Це не найкраща ідея, але зважаючи на ситуацію, досить слушна. Мовчки виходжу з машини, але за мить Стрілецький вже стоїть поруч і невдоволено бубнить.

— Невже так важко було зачекати, доки я дверцята прочиню?

Піднявши погляд, пильно дивлюся на нього й з іронією фиркаю.

— Перепрошую, коханий. Я не з панського роду. Звикла, що мені двері прочиняє лише швейцар, і то в основному з наших ресторанів.

— Має, не дратуй. Ти моя наречена, і вже як раніше не буде...

Він замовкає, адже з дверей вискакує моя мама, одягнена у біленький діловий костюм. На ногах незмінно підбори, на голові гулька. І, звісно, в окулярах. В мами проблеми із зором почалися після ДТП.

Мама наближається, а я відчуваю, як на тілі виступили сироти. Вона, підійшовши, зупиняється і надто пильно дивиться на мене.

— Доброго дня! — вітається вона із Стрілецьким, а до мене вимогливо звертається. — Має, може поясниш, що відбувається?

Я нервово кліпаю, реально не знаю, що сказати. Та в нашу розмову втручається мій фіктивний чоловік.

— Я перепрошую, як я можу до вас звертатися?

— Єва Дмитрівна, — холодно відповідає мама.

Я добре бачу паніку в її очах і знаю, як мені прилетить, коли ми опинимося на одинці. Але зреагувати не встигаємо ні я, ні вона, як Стрілецький простягає мамі руку і представляється.

— Єво Дмитрівно, приємно познайомитися, — він бере руку матері, яка спантеличено простягає йому її. І доки вона розгублено кліпає, він тим часом продовжує: — Мене звати Леон, я ваш зять...

Мама різко забирає руку і, ледь не квадратними очима, поправляючи окуляри, дивиться на чоловіка поруч.

— В сенсі, ви мій зять? — її голос звучить низько.

На мить зажмурюю очі. Ох, зараз почнеться. Будемо слухати і я, і Леон. Хоч би якнайшвидше пережити цей момент. Тільки як все пояснити мамі? Вона ж не зрозуміє. Та й, мабуть, ніхто не зрозуміє, бо таке важко зрозуміти.

— Єво Дмитрівно, присідайте в машину, бо на вулиці не найкраще місце для розмови...

— Має, як це розуміти? Це що, пранк такий? — зривається криком мама. — Гадаєш, це смішно?! Теж мені придумала розваги?

Я шокована істерикою мами. Я знала, що вона буде не в захваті, але такої реакції не чекала.

— Єво Дмитрівно, раджу не лементувати, — втручається Леон. — Це привертає зайву увагу, зрештою все, що відбувається, — це не розваги. Все насправді. І ми з Маєю приїхали вас запросити на наше весілля.

— Саме вчасно! — фиркає мати. — Ви б ще завтра приїхали.

Мене здають нерви і не можу більше мовчати.

— Мамо, досить! Так, я не ідеальна донька. Я зробила помилку, не попередивши тебе... Але тепер пізно. Зрештою, ти можеш хоча б нас вислухати?

Мати знову нервово поправляє окуляри і дивиться то на мене, то на мого чоловіка, який прочиняє дверцята лімузина і просить:

— Дівчата, годі лементу! Сідайте в машину, там і поговоримо. Зрештою, в нас часу не так багато. Гості чекають...

Мама ще з недовірою дивиться на мене кілька хвилин і таки сідає в машину.