Глава 10

МАЯ

Не докликавшись мене, мама кидає слухавку. Я почуваюся від цього геть незручно. Але я не знаю, що їй сказати.

— Має, передзвони матері. — надто холодно наказує мій фіктивний чоловік.

— І, що я їй скажу? — зірвано питаю і оглядаюся на чоловіка. — Сорі, мама, я вийшла заміж, а тебе на весілля запросити забула. Я ж щойно торочила їй, що затримаюся на фотосесії. Просила пошукати мені заміну...

— Має, охолонь! — різко перебиває мене чоловік і наказує. — Набери матір, спитай де вона і ми у двох поїдемо до неї.

Я нервово кліпаю і ошелешено перепитую.

— Навіщо?

— Хочу познайомитися та запросити тещу на весілля, якщо тобі це зробити важко.

Великими очима дивлюся на Стрілецького. Я шокована. Він серйозно? Чи думає, що це розваги? Схоже, я зробила найбільшу дурість у своєму житті, але відступати пізно.

— Леоне, але ж ми в ресторан маємо їхати... — розгублено нагадую.

— Ресторан зачекає. — відмахується він і знову наказує. — Набирай матір.

— І, що я їй скажу? — дивлячись на чоловіка поруч великими очима, розгублено кліпаю.

— Що вийшла заміж. Насправді. — надто впевнено заявляє Стрілецький, а за секунду додає. — Але такі новини потрібно повідомляти вживу. Тому для початку спитай матір де вона... І ми підемо туди. — повторює.

З хвилину дивлюся на телефон, а тоді таки набираю маму. Вона знімає слухавку майже одразу й питає.

— Алло, донечко. В тебе все добре? Ти куди пропала?

Вмикаю гучномовець, бо мене про це жестом просить чоловік поруч.

— Мамо, все добре. Просто зв’язок поганий. — обманюю і все ж питаю. — Мамо, ти де?

— А де ж я можу іще бути? На роботі. — вона зітхає. — Бо через чотири тижні ми з тобою опинимося на вулиці. Тож насолоджуюся моментом.

Нервово ковтаю і уточнюю.

— Ти в основному офісі?

— Так.

— Мамо, я зараз під’їду до запасного входу. Я наберу тебе, вийдеш, будь ласка?!

— Має, що відбувається? — заклопотано цікавиться мати.

Набираю повні легені повітря і прошуся.

— Мам, ти не хвилюйся — все добре. Я зараз буду на місці і все розповім.

Прошу маму не нервувати, а сама готова розревітися і вся тремчу. Кладу слухавку і таки, дивлячись у бокове вікно, змахую сльози. Поняття не маю, як я їй все скажу.

Здригаюся від того, що так несподівано опиняюся в сильних обіймах Стрілецького.

— Має, заспокойся. Не потрібно, аби твоя мама бачила твої сльози...

Звільняюся з обіймів красивого чоловіка і різко зиркаю на нього.

— Леоне, не варто мене заспокоювати. Я опинилася в повній халепі. Як я маю сказати мамі, що я вийшла заміж? Вона ж цього не проковтне... Ми ж домовлялися з тобою геть про інше...

— Маленька, не психуй. Краще скажи адресу, куди їхати.

Вказую ресторан і знову переводжу погляд у вікно. Нерви здають.

— Має, годі нервувати. Краще підготуй відповідь на численні запитання своєї матері. — звертається до мене Леон і одразу кидає варіанти відповідей. — Ти вийшла за мене заміж насправді. А не сказала їй про це тому, що ми з тобою посперечалися і ти не повірила мені, що я візьму тебе заміж насправді. От і вся історія.

— Який же це абсурд. — фиркаю я, зиркаючи на чоловіка. — Ти своїм батькам теж таке скажеш?

— Так. — холодно та цілком серйозно кидає він. — Бо більш дурнішого пояснення всьому, що відбувається, придумати не можна. А так хоч супутніх питань буде менше. Тож це робоча версія. Пропоную використати її.

Вкотре нервово видихаю і розумію, що іншого виходу немає. Напевно, можна було б вигадати щось логічніше, але мої мізки склеїлися від хвилювання.