Глава 9

МАЯ

Я дуже сердита. Бо в мої плани не входило цілуватися з цим малознайомим чоловіком. Ще й так палко. Його вимогливість збила мене з пантелику та дещо налякала. Я більше не готова до таких гарячих поцілунків. І, звісно, більше їх не дозволю. Хай той Стрілецький хоч лусне. Він обіцяв мені мільйон, але лише за те, що я зіграю роль його нареченої, а не буду нею насправді.

Машина рушає з місця, а я нервово кліпаю. Як мені іще відбути оте гуляння...

Мої роздуми розвіюються, коли гуде мій телефон у сумочці. Виймаю його і на мить завмираю, бо телефонує Антон. У мене, здається, серце на мить зупинилося. На кілька секунд зиркаю на свого фіктивного нареченого й наказую:

— Леоне, телефонує мій коханий, побудь, будь ласка, тихо кілька хвилин.

Не чекаю, доки він погодиться, а одразу знімаю слухавку.

— Привіт, Має! Ти де? Сподіваюся, твоя фотозйомка уже закінчилася?!

Набираю повні легені повітря. І хаотично намірююся обманути свого молодого чоловіка. Тому кажу те, що й мамі.

— Антоне, моя фотосесія затягнулася. Не знаю, доки вона триватиме, тому наше з тобою сьогоднішнє побачення відміняється.

— Не зрозумів? Як це побачення відміняється? Це що, жарт такий? — невдоволено шипить він.

Набираю повні легені повітря і теж невдоволено кидаю:

— Антоне, невже схоже, що я жартую?! Я сказала, що не знаю, коли повернуся. А зараз, вибач. Більше не можу говорити. Зустрінемося завтра.

Кладу слухавку і відкидаюся на спинку крісла. Сподіваюся, Антон більше не телефонуватиме. Та я помилилася — дзвінок повторився вже за кілька секунд. Але я лише скидаю звук. Хай він думає, що я не чую дзвінка.

Стискаю жовна, бо мене напружують спалахи фотокамер під палацом для вінчань, коли ми зі Стрілецьким опинилися на вулиці. Я дуже сумніваюся, що це були наймані фотографи Стрілецького. Це точно були блогери та кореспонденти. І якщо мої здогади виявляться правдою... то мені справді гайки. Я не знаю, як буду виплутуватися з цієї павутини брехні.

Кліпаю, бо мій телефон дзвонить знову.

— Маленька, дай сюди телефон. А хочеш, я слухавку зніму та поговорю з твоїм благовірним і поясню йому, що до чого? Бо ти його обманула, а це, погодься, не дуже красиво?!

Спалахую гнівом за мить і на слова свого фіктивного чоловіка роздратовано відмахуюся:

— Даруй, красунчику, я твоєї поради не питала. І твоя допомога мені не потрібна. Тож тримай свої поради при собі. Зрештою, це мама телефонує.

Мій фіктивний чоловік примружується й з іронією кидає:

— То, може, познайомиш нас? Я маю знати свою тещу в обличчя...

Я важко видихаю, як же хочеться відправити цього чоловіка якнайдалі, але я стримуюся і таки знімаю слухавку.

— Так, мамо, слухаю.

— Має, мені щойно телефонував Антон. Він дуже сердитий. Казав, що ти не на фотосесії, а лише обманюєш його... — вона витримує коротку паузу, а по ній питає: — Дитино, скажи хоч мені, де ти насправді.

— Увімкни гучномовець, — пошепки просить Стрілецький.

Я вимикаю мікрофон і передаю йому запитання мами.

— То скажи їй правду, — досить впевнено наказує мій фіктивний чоловік.

Не можу контролювати емоції, я сердита на весь світ і на себе в першу чергу.

— Яку правду, Леоне? Що я вийшла фіктивно заміж за тебе і погодилася на це...

— Замовкни! — різко, холодно та роздратовано наказує він. — Скажи матері, що вийшла заміж. Вона не повинна знати деталей. Хай для всіх це буде насправді.

Мама кличе мене у динамік телефона, а я не можу ніяк реагувати, бо не знаю, що маю їй сказати. Вона ж не зрозуміє, якщо я скажу їй, що вийшла заміж.