Глава 7

МАЯ

Йду поруч зі своїм незнайомим нареченим і сама себе питаю: ну от, що ти робиш, Має? А якщо Антон дізнається? Це ж буде кінець. Доведеться викручуватися і брехати йому. Я страшенно не люблю брехню. Але вибір у мене невеликий. Бо якщо я хоч комусь скажу правду, мене ніхто не зрозуміє і точно не пожаліє, а розраховувати на підтримку — то взагалі марна справа.

Тому я знайшла вихід із складної ситуації і вирішую її, як вмію, як виходить. Виправдання таке собі, але воно має право на існування. Тож хай буде. Хоча сумніваюся, що навіть мама це проковтне.

Мій наречений всю дорогу не вилазить з телефону. Щось комусь строчить. Мабуть, крім нареченої, у нього ще є запасні варіанти, хоча мене це не повинно хвилювати, він же мені ніхто. Тут би зі своїми проблемами розібратися.

Наче вдаю байдужість та незворушність, але нерви не на місці. І чим ближче підходимо до залу церемоній, тим більшою стає моя нервова напруга. Здавалося б, що там хвилюватися. Всі чужі, я ж нікого не знаю, але не можу пояснити свого надмірного страху. І раптом, наче блискавка, пробиває думка. А що скаже мама? Я заміж виходжу... А її на весілля не покликала. Налякано зиркаю на свого нареченого. А він, наче відчувши це, відривається від телефона і пильно дивиться на мене. Його синьо-фіолетові очі стають темно-синіми.

— Навіть не думай давати задню, — холодно наказує.

Я зупиняюся і невдоволено фиркаю.

— А я і не думала...

— Тоді що? — шипить він перед дверима зали.

— Я ж мамі про весілля не сказала. Не запросила її. Вона ж образиться. Вона ж у мене одна...

До нас підходить Матвій, вручає мені букет нареченої і поспіхом залишає нас. А от Леон, здається, в цю мить дивиться на мене, навіть не моргаючи.

— Мені дуже шкода, маленька, — холодно фиркає чоловік і безцеремонно кидає: — Надто пізно, — веде мене у зал.

Здіймаю очі на мить догори і подумки звертаюся до мами: пробач, матінко. Твоя донька пропала.

Видихаю, бо як тільки опиняюся у залі, вже не до докорів сумління. Тут грає органна музика, і всі оглядаються на нас. Намагаюся не показувати жодних емоцій, хоча чудово бачу здивовані погляди запрошених та гостей. Краєм ока зиркаю на Стрілецького, який поводиться незворушно, навіть посміхається. Саме це додає мені впевненості. Хоча акторство — це не моє. Позувати на камеру — це одне, а от грати якусь роль не так легко. Я занадто емоційна.

Зупиняємося біля вівтаря. І раптом чуємо позаду:

— Перепрошую, синку... У тебе все добре?

Мій наречений повертає голову у бік залу та звертається до сивого чоловіка з бородою, одягненого у світло-бежевий костюм.

— Так, тату, моя наречена трохи затрималася через затори, але вже все добре.

Я наче не нервую, але бачу, як помітно тремтять мої руки. Намагаюся відкинути здоровий глузд та діяти за обставинами. Ведучий починає церемонію. І я не розумію, чому все тягнеться так довго? Вже б швидше ставили ті свої питання та завершували церемонію. Навіщо всі ці формальності? Напевно, як буду по-справжньому виходити заміж, потрібно буде, аби церемонія відбулася неофіційно або щоб її скоротили.

— Наречена Має, чи готові ви стати дружиною чоловікові, якого зараз бачите перед собою?

Я ледь не прослухала це запитання за своїми думками. Але швидко зорієнтувавшись, відповідаю те, що і повинна.

— Так.

Питання такого ж змісту звучить в адресу мого нареченого. Він теж відповідає позитивно, і нам подають обручки. Леон першим одягає мені обручку, а от я не можу впоратися з тремором. Усвідомлюю, що це все фіктивно. Але дуже нервую. Одягаю масивну обручку на безіменний палець правої руки чоловіка, що покритий тату.

Нарешті нас оголошують чоловіком та дружиною. Вже можна було видихнути, але іще один момент — поцілунок. І він мене лякає. З незнайомцями мені іще цілуватися не доводилося. Сподіваюся, Стрілецький не забув, про що я його просила, і не полізе цілуватися по-справжньому.