Глава 3

МАЯ

Здригаюся, коли він ловить мене за руку та хазяйновито веде в середину салону весільних суконь. Я страшенно нервую. Бо те, що відбувається, реально лякає мене. І єдине, що мене зараз хвилює, це не запізнитися на кухню. Бо інакше мій шеф мене приб’є.

— Що трапилося? — ошелешено цікавиться власниця салону Альбіна Романівна. Вона спантеличено зиркає на чоловіка, що веде мене. І, ледь не затинаючись, питає. — Леоне Ізяславовичу, що трапилося? Чому ви тут? І чому ви...

— Здрастуйте, Альбіно Романівно! Все добре. Мені потрібно поговорити з дівчинкою на одинці. Це дуже терміново. Де б ми могли...

— Ходімо, проведу. — з готовністю перебиває мене жінка і просить йти за нею у її кабінет. — Леоне Ізяславовичу, невже Мая чимось образила вас?

— Ні. Альбіно Романівно, мені просто потрібно порозмовляти з вашою моделлю.

Я дещо шокована. Виявляється, власниця салону добре знає цього панича. Не можу витримати. Бо навіть припустити не можу, що йому потрібно від мене. Бо оце «поговорити» починає дратувати.

За кілька хвилин опиняємося в кабінеті власниці салону. Вона квапиться на вихід, а я, забравши свою руку з руки чоловіка, спантеличено зиркаю на нього. Він же тим часом звертається до розкішної білявки.

— Альбіно Романівно, на вулиці залишився мій колега, Матвій Володимирович, покличте його, будь ласка, сюди.

— Так. Звісно. — згідно киває білявка та йде.

Залишаємося одні. Я обіймаю себе руками, бо на вулиці промерзла до кісток. Руки та ноги холодні. Не знаю, чи тепер до вечора зігріюся. І доки я, нервуючи, мізкую, завидний холостяк та наречений звертається до мене.

— Має, маю для вас пропозицію. Але спершу вислухайте мене та не кваптеся відмовлятися...

— Я слухаю, — зірвано перебиваю чоловіка. Бо він іще нічого не сказав, а мені але це все не подобається.

— Має, у мене сьогодні весілля, моя наречена різко змінила свої плани... І на церемонію не приїде. — він зиркає на годинник. — Мені не потрібно, аби ви жаліли мене. Але мені в цю секунду потрібна наречена. Тому прошу вас, підіграйте мені... Станьте моєю нареченою просто зараз.

Великими очима дивлюся на чоловіка. В мене шок від такої пропозиції. Тому дальше слухати це не збираюся.

— Я...

— Має, не спішіть відмовлятися. Я ладен заплатити вам стільки, скільки ви забажаєте. Лише підіграйте мені. Станьте мені фіктивною нареченою та дружиноюпросто зараз. Бо у палаці для церемоній але чекають гості. А через трохи ми розлучимося. Мені це дуже потрібно.

В мене немає слів. Від почутого шок. Але в уяві постає погроза кредитора вітчима. Він у понеділок приходив до нас та грозився, якщо мама не поверне йому кошти до кінця місяця, то він подасть на нас до суду і все наше майно та ресторани підуть під арешт. « — Сімсот тисяч доларів, Єво... Ти повинна повернути все до копійки. Часу даю тобі до кінця червня, і якщо ти не вкладешся у цей час... Я жаліти тебе не буду. Без образ. Бо це мої кошти, і оскільки ти брала їх у мене зі своїм Льонею, то тепер віддаватимеш за нього та за себе. Бізнес не любить проколів. Тож даруй...».

Кліпаю, бо у двері стукають. Я не встигаю нічого відповісти Леону, бо в кімнату входить той самий Матвій Володимирович.