Глава 2

МАЯ

Суботній літній день видався холодним та похмурим. Після нічної грози та бурі різко похолодало, але заплановану заздалегідь фотосесію для салону весільних суконь ніхто не відміняв. Я добряче промерзла в парку, добре, що повернулися в салон. Тут хоч трохи зігрілася теплим чаєм, і от знову зйомки на вулиці. Я вже втомилася позувати і видавлювати щасливу посмішку нареченої. Ще й фотограф монстр попався. Не люблю цього фотографа. Все йому не так. То не так стою, то рухаюся, мов дерев’яна. Реально задовбав. Але змушена мовчати, бо я щаслива, що саме мені пощастило рекламувати цей відомий салон ексклюзивних суконь. Це найновітніший та найвідоміший салон у Києві. Тому нарікати не маю права. Бо нам з мамою кошти потрібні. Тому, окрім основної роботи, підробляю фотомоделлю.

— Живіше, кралечко! Живіше! — наказує патлатий мужик, вириваючи з думок. — Більше іскри в очах. Уяви, що твій наречений голлівудський актор.

А мені скористатися хочеться від цієї уяви, бо мені більше наші українські актори до вподоби. Мовчки виконую прохання фотографа і молюся, щоб ця фотосесія якнайшвидше закінчилася.

— Доброго дня!

Кліпаю, бо мою увагу привертає красивий чоловічий бас. Навпроти сходів внизу стоїть привабливий чоловік. Одягнений у темно-коричневий костюм нареченого з букетом, що прикріплений на піджаку з лівої сторони.

— О, так! — вигукує мій фотограф. — Молодець, кралечко. Більше пристрасті. Більше вогню.

Я, мов заворожена, виконую накази чоловіка і не можу відірвати очей від привабливого незнайомця, що не зводить з мене очей. Йому точно десь за тридцять. Але чому він прийшов сюди? Палац для вінчань навпроти... Схоже, заблукав.

— Все, молодець. Фотосесія закінчена. — вдоволено видихає фотограф і втуплюється в свій фотоапарат.

Я ж лише нервово ковтаю, бо розумію, мені пора в салон. Потрібно знімати сукню і поквапитися в ресторан, де я працюю помічником шеф-кухаря.

— Це все чудово, але гадаю, самотня наречена якось не айс. Чи не фонтан. Гадаю, в парі вона виглядала б ефективніше. — раптом випалює незнайомець.

Ох, даремно він це сказав. Цей фотограф навіжений, і він страшенно не любить критики та коли йому щось вказують. Затамувавши подих, чекаю, що ж буде далі.

Всеславний Онікс відривається від фотоапарата і зиркає на незнайомця. Кілька хвилин пильно дивиться, наче вивчає його, а тоді, поправивши окуляри, здивовано уточнює.

— Леон Стрілецький?!

— Так. Власною персоною. — цілком серйозно запевняє незнайомець.

— Невже погодитеся на фото з нашою моделлю, аби вона не виглядала самотньою?

Чоловік кидає відвертий погляд на мене і випалює.

— А чому б ні? Така хороша дівчина...

Я десь чула про цього чоловіка. Та останнім часом в мене немає часу для світської хроніки. Але відповідь чоловіка вражає не тільки мене, а й Онікса, і він на емоціях пропонує.

— Леоне Ізяславовичу, то підіймайтеся до нашої моделі, зробимо вам кілька фото.

Здається, Стрілецький, навіть не дослухавши, підіймається до мене сходами, через плече кинувши.

— Але не багато, бо я поспішаю.

— Як скажете, — відмахується фотограф і наказує. — Дивіться одне на одного так, наче ви жити одне без одного не можете.

Заглядаю в очі високого привабливого чоловіка атлетичної тілобудови і розчиняюся у їхній синяві. Його очі справді кольору фіалок, не то сині, не то фіолетові, і дуже красиві. І я вже не зважаю, що все йде не по плану, що там внизу залишився іще один чоловік, що прийшов із Стрілецьким. І байдуже, що чоловік поруч — знаменитість, і зараз я тону в його обіймах. Мене куди більше хвилює його присутність та те, як він ніжно торкається мене.

А Онікс, схоже, захопився і клацає без кінця, вимагаючи того чи іншого, і коли він віддає наказ.

— А тепер фінальний кадр... Поцілунок.

Я приходжу до тями першою. Хочу звільнитися з обіймів свого партнера по фото, але він не відпускає. Тому я невдоволено звертаюся до фотографа на ім’я, бо Онікс — це його професійний нік.

— Даруйте, Вікторе, це перебір.

— Ок. Погоджуюся, я перестарався. — визнає чоловік і знову залипає у фотоапараті. — Але кадри вийшли бомбезні. — захоплено констатує. — Замовник буде в захваті.

Нервово ковтаю і знову заглядаю на мужні риси чоловіка поруч та стараюся оминати його очі, що мають на мене гіпнотичний вплив.

— Відпустіть мене, будь ласка!

— Як вас звати? — наче не чує мене, питає у відповідь Стрілецький, який міцно тримає мене в своїх обіймах.

— Мая, — випалюю і знову налякано наказую. — Відпустіть.

— Має, у вас дуже красиве ім’я, — зірваним голосом у пів тону кидає він. — Мені приємно з вами познайомитися. А ще я хотів би з вами порозмовляти на одинці.

— По, що порозмовляти? — спантеличено перепитую.

— Маю до вас прохання. Але хочу, аби нас ніхто не чув.

Видихаю. Щось мені це все не дуже подобається. Але ж я нічого не втрачу, якщо вислухаю цього чоловіка. Хоча моя інтуїція підказує, що такий, як він, не просто так підійшов. І мені навіть лячно уявити, про, що буде мова.