Глава 1

ЛЕОН

Погляд стрибає на стрілки дорогого годинника. Еліна вже б мала бути в палаці для вінчання. Але вона з невідомих причин затримується. Я набираю її телефоном, та він вимкнений. Батьки вже нервують, адже до церемонії залишилися п’ятнадцять хвилин. Ще раз набираю свою наречену. Я дуже сердитий на неї. Невже не можна було зателефонувати та попередити, що затримується? Що це за пустощі? Як це розуміти? Вона точно хоче, аби привів завчасу.

Шумно видихаю, бо телефон коханої досі поза зоною. Ну от куди можна було пропасти. І, що найдивніше, що з її сторони у палаці нікого немає. Ані дружок, ані гостей. Як це розуміти? Вчора у вечері все ж було добре. Що могло трапитися за ніч?

— Ну, що не бере трубку? — зупинившись поруч, заклопотано питає мій хороший товариш та за сумісництвом мій радник Матвій.

— Не бере, — видихаю і, блокуючи телефон, оглядаюся на паркувальний майданчик.

Але там порожньо. Раптом мою увагу привертає білий лімузин, що наближається. Він прикрашений квітами та стрічками, і це без сумніву моя наречена. Серце підстрибує у грудях на радощах. Поспіхом кидаюся до машини.

— Усе добре, Леоне. Бачиш. Ти даремно хвилювався. — вдоволено кидає позаду мій радник.

Та я, зробивши кілька кроків, зупиняюся, так і не дійшовши до машини. Бо прочиняються дверцята лімузина, і з авто виходить одягнена у червону довгу сукню подруга Еліни. Я ще чекаю, що зараз з лімузину вийде моя наречена. Але моє серце стискається, коли Б’янка зачиняє дверцята авто і, щось тримаючи в руках, наближається до мене. Я здається не дихаю, адже моє шосте чуття мене рідко підводить. І зараз воно просто волає, що мене чекають неприємності.

Дівчина зупиняється в метрі від мене і, пильно заглянувши мені в очі, холодно звертається до мене.

— Привіт, Леоне! — вона простягає мені білий конверт і додає. — Еліна не приїде. Можеш її не чекати. Чому? — ставить питання вона і, знизавши плечима, додає. — Відповідь у конверті.

Тремтячими руками забираю конверт. В мене ступор. Як це Еліна не приїде? Це ще що за фокуси? Як це розуміти? Що це за приколи такі? Вона взагалі нормальна? Лютую подумки.

Розкриваю конверт. Руки тремтять. Вийнявши аркуш А4, пробігаюся очима по рядках.

«Пробач, Леоне! Я не можу вийти за тебе заміж. Я кохаю іншого та чекаю від нього дитину. Пробач, що не сказала тобі раніше. Не тримай на мене зла. Бажаю бути щасливим!

Еліна!».

Зминаю конверт та аркуш в руках. Мене рве на частини з середини, але зовні вдаю спокій. Я навчився приймати удари долі гідно. Але це явно удар нижче пояса. Та зараз я не маю права розкисати. Дивлюся з оціпенінням, яка подруга Еліни сідає в лімузин та їде. Від цього серце щемить. Мене підло підставили. Кинули. Використали. І хто? Та якій я вірив, в яку кохав більше життя.

— Що там, Леоне? — чую поруч схвильований голос Матвія.

— Вона не приїде... — ледь витискаю із себе.

— Чому? Скажи, що ти жартуєш... — цікавиться товариш, і я простягаю йому зім’ятий аркуш, як відповідь на його слова.

Він розрівнює пожмаканий аркуш і вже через хвилину підіймає на мене спантеличений погляд.

— Це що означає? Весілля не буде? Але це неможливо... — в паніці кидає він. — Леоне, що ти робити будеш? Невже скасуєш весілля? А як же контракт?

— Матвію, я нічого скасовувати не буду. — Різко заперечую і знову зиркаю на циферблат. Переводжу погляд на товариша. — У нас з тобою десять хвилин, аби знайти мені наречену. І мені байдуже, хто це буде. Тож не гай часу, Матвію...

— Леоне, ти серйозно? — великими очима дивиться на мене товариш.

— Невже схоже, що я жартую? — невдоволено фиркаю у відповідь я. — Тільки де знайти хоч когось? Хоч до дівчат за викликом дзвони, чи що?

Доки я бідкався, бачу, як мій товариш щось зацікавлено розглядає позаду мене.

— Матвію, ти де завис? — роздратовано кличу його. Бо замість того, аби вирішувати проблему глобального характеру, мій радник на щось задивився.

Він же, перевівши погляд на мене, просить:

— Оглянься, я знайшов тобі наречену.

Я з недовірою оглядаюся і бачу навпроти салон весільних суконь. На сходах якого, у весільній сукні, позує красива білявка. Фотограф віддає їй накази, а вона чітко виконує їх. Ми з Матвієм переглядаємося. Обоє розуміємо, що це реально шанс. Наче саме небо прийшло на допомогу.

— Ходімо. — впевнено наказую я. Бо іншого такого шансу точно не буде.

— Але ж ти не можеш взяти за дружину незнайомку... Це абсурд, Леоне. — йдучи позаду, розмірковує товариш.

— Можливо. Але цей шлюб мені потрібен, і заплановане на сьогодні весілля відбудеться, чого б мені це не коштувало.

Холодно відмахуюся, прямуючи до весільного салону. Не знаю, як я це зроблю, але ця білявка повинна погодитися стати мені дружиною.