Розділ 22

Артем не зміг стримати усмішку. Вона була сумною, але в її словах була правда. Це не було тільки про контракт. Це було про неї. Про те, як вона з’явилася у його житті несподівано, без попередження, мов буря, і з кожним днем ставала дедалі важливішою.

— Ти думаєш, я настільки примітивний? — тихо запитав він, підходячи ближче. Його голос уже не був зухвалим, а скоріше втомленим. — Що я просто хочу, щоб ти залишилася, бо мені цікаво? Це не гра. Не повністю. Не вже ти й досі цього не відчуваєш?

Сандра відступила на крок, ніби його слова були надто близькі до істини, від якої вона не могла сховатися. Її серце билося з шаленою швидкістю, але вона не дозволяла собі слабкості. Вона втомилася. Втомилася від невизначеності, від власних почуттів, від того, що Артем постійно балансує на межі між байдужістю і справжнім почуттям.

— Я не знаю, що відчуваю, — зізналася вона, глянувши на нього. — Може, я боюся повірити тобі. Або боюся, що повірю, а потім ти зникнеш. Бо саме так усе зазвичай і буває.

— Я не зникну, — сказав він, майже шепочучи.

— Не кажи цього, якщо не впевнений, — перебила вона. — Я не витримаю ще одну брехню. Навіть красиву.

Артем зупинився. Ці слова потрапили в нього точніше, ніж будь-який удар. Він розумів, що вона має рацію. Він звик бути тим, хто контролює ситуацію. Хто говорить, що робити. Хто не дозволяє собі прив’язаностей. Але з Сандрою все було інакше. Її тиша, її погляд, навіть її злість мали для нього значення.

— Тоді скажи мені, чого ти хочеш, — сказав він повільно. — Не того, що треба згідно з контрактом. А того, чого насправді хочеш.

Сандра заплющила очі на мить. Вона так довго заперечувала те, що відчувала, що тепер зізнатися в цьому здавалося майже неможливим.

— Я хочу знати, що це все — не лише вигадка, — прошепотіла вона. — Що коли ти торкаєшся мене, то це не лише спектакль для світу. Що коли я прокидаюся поряд із тобою, то це не лише гра на публіку.

— Це не спектакль, — його голос раптово став твердим. — Ніколи не було.

Він підійшов до неї ближче, простягнув руку, але не торкнувся. Вона не відступила.

— Я не вмію бути правильним, Сандро. Не вмію говорити гарно і зворушливо. Але коли ти з’явилася в моєму житті — все змінилося. І я не знаю, як із цим бути. Я знаю, як вести переговори. Як вигравати контракти. Але з тобою... Я постійно програю. І мені це чомусь подобається.

Її очі здригнулися. Це були не ті зізнання, які вона хотіла почути. Але це були справжні слова. Нерівні, прямі, без прикрас — але справжні.

— Якщо ти мене справді не хочеш втратити, — сказала вона нарешті, — то тобі доведеться навчитися бути неідеальним. Бо я не хочу бачити тебе лише сильним. Мені потрібен Артем, який боїться. Який відчуває. Який... справжній.

Артем мовчав. Вона знову перевернула все догори дриґом. Її слова були прямі, і водночас ніжні. Якби вона закричала, він, можливо, зумів би себе зібрати. Але ця спокійна чесність — розбивала всі його стіни.

— У мене завтра важлива зустріч, — раптом сказав він.

Сандра здивовано підняла брови.

— Що?

— Я мав летіти до Мілана. Завтра вранці. Але я скасовую.

— Чому?

— Бо хочу побути тут. З тобою. Не як частина контракту. А просто... просто побути.

Сандра мовчала. Потім повільно, наче перевіряючи себе, наблизилася до нього. Артем стояв нерухомо, даючи їй вибір. І вона торкнулася його руки. Ледь-ледь. Але цього дотику вистачило, щоб його пальці обережно зімкнулися на її долоні.

— Добре, — сказала вона. — Побудь.

Наступного ранку було тихо. Сандра прокинулася в ліжку одна. Але з кухні долинав запах кави. Вона підвелася, закутавшись у плед, і вийшла з кімнати. Артем стояв біля плити, готуючи яєчню, в спортивних штанах і сірій футболці. Неймовірно звичайний і неймовірно справжній.

— Добре ранок, — кивнув він, не обертаючись.

— Ти справді залишився?

— Обіцяв же, — кинув він з посмішкою. — Я ж іноді стримую слово.

Сандра присіла за стіл, дивлячись на нього, ніби намагаючись зрозуміти, хто перед нею стоїть. Це вже не був просто той самовпевнений бізнесмен. Це був чоловік, який намагався бути кимось для неї.

— Я не знаю, що буде далі, — сказала вона тихо. — Але, напевно, я теж готова залишитися. Принаймні ще трохи.

— Трохи — це вже непогано, — відповів він.

Після сніданку вони вийшли на терасу. Сандра закуталася в його піджак, хоча й надворі було тепло. Вони мовчали, дивлячись на горизонт. І тиша вже не була нестерпною. Вона була наповненою. Справжньою.

— А що, якщо ми все зіпсуємо? — раптом запитала вона.

— Значить, будемо вчитись на помилках, — відповів він.

Вона усміхнулась.

— Ти серйозно це сказав?

— Так, і навіть не пожартував.

Вони сиділи поряд. І в ту мить не було ані контрактів, ані зобов'язань. Була лише вона. І він.

І щось, що, можливо, з часом стане коханням.