Розділ 13

Сандра ще довго сиділа у вітальні після того, як двері за Дмитром зачинилися. Її пальці нервово ковзали по тканині сукні, а думки хаотично перескакували з одного питання на інше. Вона не могла зрозуміти, що саме її так зачепило в усьому цьому. Сам факт, що Артем так чітко дав зрозуміти: він не віддасть її без бою? Чи те, що Дмитро теж не здавався?

Відчула, як Артем підійшов ближче. Він стояв за її спиною, але навіть без слів було зрозуміло — його погляд прожигав її.

— Ти занадто довго мовчиш, Сандро, — сказав він, опускаючись у крісло навпроти. — Це змушує мене думати, що ти не знаєш, що сказати.

Вона підняла на нього очі. Артем виглядав спокійним, але Сандра добре знала — це тільки зовнішня ілюзія. В його погляді читався контроль, володіння ситуацією, бажання керувати нею. Але чи справді він контролює ситуацію, чи просто робить вигляд?

— Тому що я дійсно не знаю, що сказати, — чесно відповіла вона.

Артем нахилив голову, оцінюючи її реакцію.

— Тоді я скажу, — він подався вперед, лікті сперши на коліна. — Дмитро має до тебе почуття. Це очевидно. І, схоже, ти цього не заперечуєш.

— Це важливо? — кинула вона у відповідь, намагаючись не видати справжніх емоцій.

Артем хмикнув і повільно підвівся.

— Для мене? Так. Дуже.

Він підійшов ближче і схилився до неї, обпершись руками об спинку дивана з обох боків її тіла. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів. Його погляд ковзнув по її губах, перш ніж знову зустрітися з очима.

— Не тому, що я боюся конкуренції, Сандро. А тому, що ти моя дружина. І не просто так.

Її серце зробило неприємний кульбіт. Вона знала, що цей момент рано чи пізно настане. Коли Артем чітко дасть їй зрозуміти: у цій грі правила встановлює тільки він.

— Фіктивна дружина, Артеме, — прошепотіла вона, дивлячись йому у вічі.

Але він тільки усміхнувся.

— Ми обоє знаємо, що вже давно не просто фіктивна.

Сандра хотіла щось відповісти, але в її голові настільки змішалися емоції, що вона не могла вибрати правильні слова. Артем, здається, теж це зрозумів, тому відступив, давши їй простір.

— Я дозволив тобі грати у свою гру, — сказав він, спокійно дивлячись на неї. — Але не забувай, що це моя шахівниця.

З цими словами він залишив її одну.

Наступні дні Сандра уникала Артема. Вона не знала, що їй робити з його словами, його поглядами, його впевненістю. Вона не могла заперечувати очевидне: він мав рацію.

Цей шлюб більше не був просто домовленістю.

Коли телефон задзвонив, вона подумала, що це Артем, але на екрані з’явилося ім’я Дмитра. Вона вагалася кілька секунд, перш ніж відповісти.

— Привіт, — сказала вона, виходячи на терасу.

— Привіт, Сандро, — його голос був теплим, але трохи напруженим. — Я подумав, що ми могли б зустрітися.

Вона глибоко вдихнула.

— Дмитре…

— Не потрібно пояснювати, — м’яко перебив він. — Просто зустріньмося.

Вона знала, що це погана ідея. Але водночас розуміла, що потребує цієї розмови.

— Добре.

Вони зустрілися у кафе, де вже були раніше. Дмитро виглядав стриманим, але Сандра знала, що його думки зайняті останньою зустріччю.

— Ти вже вирішила, Сандро? — запитав він прямо.

Вона не прикидалася, що не розуміє, про що йдеться.

— Ще ні, — чесно відповіла вона.

Дмитро відкинувся на спинку стільця і задумливо поглянув на неї.

— Тобі добре з ним?

Сандра трохи розгубилася.

— У чому сенс цього питання?

— У тому, що ти можеш бути щасливою, Сандро. Але не з ним, — його голос став серйознішим.

Вона проковтнула клубок у горлі.

— Дмитре…

— Він ніколи не зміниться. Він завжди буде грати у свої ігри. Ти дійсно думаєш, що зможеш контролювати його?

Вона нічого не відповіла.

— Якщо ти залишишся з ним, рано чи пізно ти пошкодуєш, — додав він.

Вона закрила очі на кілька секунд.

— А якщо вже запізно?

Дмитро напружився.

— Що ти маєш на увазі?

Сандра ледь помітно всміхнулася.

— Я не знаю, чи хочу залишитися. Але не впевнена, що хочу піти.

Коли вона повернулася додому, Артем уже чекав її у вітальні.

— Як побачення? — запитав він з притаманною йому іронією.

Вона склала руки на грудях і подивилася на нього.

— Це не було побачення.

Артем схилив голову на бік.

— Але він хоче, щоб було.

Сандра знала, що сперечатися з ним — марно. Він не дозволить собі програти.

— Артеме, ми маємо поговорити.

— Так, маємо, — погодився він, наближаючись. — Тільки я хочу почути лише одну відповідь: ти підеш до нього?

Вона мовчала.

Артем нахилився ближче.

— Ні, — прошепотіла вона нарешті.

На його губах з’явилася самовдоволена посмішка.

— Я знав це.

Він провів пальцями по її щоці, але Сандра відступила.

— Це не означає, що я вибрала тебе.

Артем засміявся.

— О, ні, Сандро. Це означає, що ти вже зробила вибір. Ти просто ще не хочеш собі в цьому зізнатися.

Вона стиснула кулаки.

— Я не твоя власність, Артеме.

Він схилився до неї ще ближче, поки їхні губи майже не торкнулися.

— Ні, не моя. Але я зроблю все, щоб ти стала моєю.

Її серце шалено закалатало.