Розділ 13.1

Вечір виявився виснажливим. Світські заходи ніколи не були улюбленим заняттям Сандри, а цей — тим більше. Артем наполіг, щоб вона склала йому компанію на відкритті нового бізнес-центру, і хоча вона протестувала, у глибині душі розуміла, що відмовитися не могла.

Вона грала роль ідеальної дружини: посміхалася, підтримувала розмови, навіть дозволяла Артему тримати її за талію, ніби вони справжня пара. Це було дратівливо. Він занадто добре входив у свою роль, занадто природно поводився, наче дійсно вважав її своєю.

Сандра сиділа в машині, втупившись у темний силует будинку за вікном. Артем мовчав, його погляд був зосереджений на дорозі. Напруга між ними росла.

— Ти сьогодні добре зіграла, — раптом сказав він, порушуючи тишу.

— Це не гра, Артеме, це контракт, — сухо відповіла вона, не повертаючись до нього.

Він не відповів, лише коротко посміхнувся і припаркував машину перед будинком.

Як тільки вони вийшли, небо ніби вибухнуло зливою. Великі краплі дощу вдарили по землі, моментально промочивши її легку сукню.

— Чудово! — пробурмотіла Сандра, намагаючись прикрити голову сумочкою.

Артем розсміявся. Не просто всміхнувся, а щиро, весело розсміявся. Вона здивовано глянула на нього.

— Що?

— Ти така мила, коли злишся.

— Артеме, відчепися, — роздратовано буркнула вона, зробивши крок уперед.

Але він швидко схопив її за зап'ястя, змушуючи зупинитися.

— Почекай, — його голос був низький, майже оксамитовий.

Сандра хотіла щось відповісти, але не змогла. Він дивився на неї інакше. Не як чоловік, який просто грає свою роль. Його очі були темні, загадкові, наповнені тим, чого вона боялася.

— Що ти робиш? — прошепотіла вона, її голос здригнувся.

Артем нахилився ближче, і раптом усе зникло: холодний дощ, темна ніч, навіть їхні суперечки. Залишилися лише його теплі губи, що торкнулися її губів — спершу м'яко, майже ніжно, а потім впевнено, без тіні сумніву.

Її серце закалатало, дихання перехопило. Вона мала відсахнутися, обуритися, нагадати йому про контракт. Але її тіло не слухалося. Її руки самі собою притиснулися до його грудей, пальці вп'ялися у вологу тканину його сорочки.

Поцілунок затягував її, зривав усі маски. Вона відчувала, як пальці Артема ковзають по її спині, як він притягує її ближче. Він не просто цілував її — він забирав її сумніви, розбивав її захист.

Коли він нарешті відсторонився, його погляд був важким.

— Тепер тобі точно доведеться думати про мене, — його голос звучав хрипко, зухвало.

Сандра не відповіла. Вона не могла. Її серце досі билося у грудях, а всередині зароджувалася небезпечна думка: вона не просто прикидається. Вона справді починає закохуватися в нього.

Сандра завмерла, її серце шалено калатало, немов намагаючись вибратися з грудей. Поцілунок Артема досі відчувався на її губах — гарячий, впевнений, зухвалий. Вона знала, що це неправильно, що все виходить з-під контролю, але… не могла змусити себе відірвати погляд від його обличчя.

Артем теж мовчав. Він уважно дивився на неї, наче чекав відповіді, якої вона сама ще не розуміла.

— Ти жартуєш, так? — нарешті прошепотіла вона, зробивши крок назад. Її голос був напруженим, але не таким впевненим, як хотілося б.

Артем повільно похитав головою, його губи розтягнулися у ледь помітній усмішці.

— Ні, Сандро, я ніколи не жартую з таких речей.

Вона закусила губу, знервовано провела рукою по волоссю, яке від дощу злегка злиплося. Дощ уже майже стих, залишаючи лише легкі краплі, що розбивалися об асфальт. Вона відчувала, як тканина її сукні прилипає до тіла, як холод пробирається під шкіру, але найбільший дискомфорт приносило не це. Артем. Його близькість. Його погляд.

— Це… це помилка, — її голос здригнувся.

Артем зробив крок до неї.

— Ти впевнена?

Сандра хотіла кивнути, але не змогла. Її тіло не хотіло брехати. Їй хотілося знову відчути його губи на своїх, його руки на своїй шкірі, але…

— Я не граю в ці ігри, Артеме, — пробурмотіла вона.

Він нахилив голову, з цікавістю спостерігаючи за її реакцією.

— А що, якщо це не гра?

Сандра затримала подих.

— У нас контракт.

— І що? Контракт не забороняє тобі відчувати те, що ти зараз відчуваєш.

— Я нічого не відчуваю, — швидко заперечила вона, але сама собі не повірила.

Артем легенько торкнувся її щоки кінчиками пальців, змушуючи її затамувати подих.

— Неправда.

Сандра стиснула кулаки. Його впевненість дратувала.

— Ти просто звик отримувати все, що хочеш, Артеме. Але я не одна з тих дівчат, які одразу падають тобі в обійми.

Його усмішка стала ширшою.

— О, я знаю. Ти не така, як інші, Сандро. І саме тому я хочу тебе.

Її серце знову шалено забилося.

— Це все для тебе лише виклик, так? Ще одна гра, ще одна перемога?

Він нахилився ближче, майже торкаючись її губ своїми.

— Ні. Це щось інше.

Сандра відчувала його дихання, відчувала, як тремтить її власне тіло. Вона мала відійти, втекти, сказати, що це безглуздо, але замість цього просто стояла і мовчки дивилася в його очі.

— Я… я не знаю, що робити з цим, — прошепотіла вона.

Артем провів пальцем по її підборіддю, змушуючи її підняти голову.

— Не треба нічого робити. Просто відчуй.

І вона відчула. Як її страх відступає, як сумніви розчиняються, залишаючи лише тепло його дотиків.

Він знову нахилився, і цього разу вона не відштовхнула його. Вона дозволила собі відповісти на його поцілунок — м’яко, боязко, невпевнено, але щиро.

І вперше за весь цей час вона зрозуміла: Артем небезпечний не тому, що може зруйнувати її життя. А тому, що може змусити її захотіти цього.