Розділ 11

Сандра стояла перед дзеркалом, оцінюючи свій образ. На ній була легка бежево-золота сукня, що підкреслювала її струнку фігуру, і витончені підбори, які додавали впевненості. Вона не могла заперечувати: цього вечора вона хотіла виглядати ідеально. Дмитро запросив її на вечерю, і вона погодилася без вагань. Це не було звичайне побачення — це був виклик. І навіть якщо вона не хотіла цього визнавати, вона хотіла, щоб Артем це побачив.

Перед тим як вийти, вона впіймала на собі його погляд. Артем стояв у кінці коридору, спершись на стіну, і уважно її розглядав. Його очі були серйозними, навіть трохи колючими.

— Куди це ти? — його голос був спокійним, але напруженим.

— На вечерю, — відповіла вона, не відводячи погляду.

— З ким?

— Чому тебе це цікавить?

Артем зробив крок до неї, і на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Бо ти моя дружина.

Сандра підняла підборіддя, зухвало всміхаючись.

— Фіктивна.

Її слова ніби розбили між ними щось невидиме. Артем не став сперечатися, лише хитнув головою.

— Гаразд. Насолоджуйся вечерею.

Сандра вийшла, відчуваючи його погляд у спину.

Ресторан був одним із найрозкішніших у місті: приглушене світло, жива музика, елегантні гості. Дмитро зустрів її з усмішкою і легким поцілунком у щоку.

— Ти прекрасна, Сандро.

— Дякую, — вона прийняла комплімент із легкістю, хоча її думки були далеко.

Дмитро був ідеальним кавалером. Він говорив красиво, жартував, і Сандрі було з ним справді комфортно. Вона навіть почала розслаблятися, поки не відчула на собі знайомий погляд.

Її серце стиснулося, коли вона побачила Артема. Він сидів за столиком неподалік, у компанії двох чоловіків у дорогих костюмах.

«О, чудово», — подумала вона, намагаючись приховати роздратування.

Артем виглядав розслабленим, але його погляд говорив про інше. Він уважно слідкував за кожним її рухом.

Сандра зітхнула і відпустила ситуацію. Вона не збиралася вести цю гру. Але коли Дмитро нахилився до неї і щось прошепотів на вухо, Артем відклав келих і повернувся до них.

— Сподіваюся, тобі приємно проводити час, Сандро?

Вона підняла очі, зустрічаючись із його холодним поглядом.

— Дуже, дякую, Артеме.

Дмитро глянув на нього з легким здивуванням, але не втрутився.

— Чудово, — Артем усміхнувся, хоча в його очах не було веселості. — Дмитре, ти добре про неї дбаєш?

— Якнайкраще, — той відповів спокійно.

— Це радує.

Сандра стиснула бокал, відчуваючи, як між чоловіками росте напруга.

— Артеме, ти щось хотів?

— Ні, просто побачив знайоме обличчя і вирішив привітатися, — його голос був спокійним, але Сандра знала: він ледь стримується.

Він кинув на неї останній погляд і повернувся до свого столу.

Але гру було розпочато.

Сандра намагалася не думати про Артема, але його присутність у ресторані відчувалася фізично. Вона знала, що він стежить за кожним її рухом.

— Що скажеш, якщо ми підемо танцювати? — запропонував Дмитро.

— Чудова ідея, — вона взяла його за руку, готова забути про все.

На танцполі він обійняв її за талію, їхні рухи були легкими і плавними. Але навіть серед музики та сміху гостей вона відчувала: Артем дивиться.

І він дійсно не витримав.

Сандра не помітила, коли він підійшов, але раптом Дмитро відступив, а перед нею стояв Артем.

— Потанцюєш зі мною?

Це не було питання.

— Думаю, це не найкраща ідея, — відповіла вона, але Артем уже взяв її руку.

— Сандро, — його голос був низьким, теплим, небезпечним. — Ти впевнена?

Вона подивилася йому в очі і зрозуміла: він грає без правил.

— Я завжди впевнена, Артеме, — її слова прозвучали з викликом.

І він усміхнувся.

Танок був повільним, небезпечним. Артем тримав її ближче, ніж це було необхідно.

— Гарний вечір, правда? — прошепотів він.

— Чудовий, — відповіла вона.

— Ти виглядаєш розкішно.

— Ти теж.

Їхні очі зустрілися. Між ними не було нічого, крім музики, подиху і пристрасті, яку вони обоє боялися визнати.

Сандра не знала, хто перший припинив танець, але раптом вони просто зупинилися.

— Думаю, мені пора, — сказала вона.

— Думаєш? — його рука все ще тримала її.

— Так, — вона вирвалася з його обіймів і рушила до виходу.

Але Артем не відстав.

— Дозволиш підвезти тебе?

Вона зупинилася і озирнулася.

— А як же Мія?

— А як же Дмитро?

Їхні погляди знову зустрілися. І хоча відповідь була очевидною, ніхто з них її не озвучив.