Глава 42

Оля

– Ти розтанеш скоро, кошеня. Їж, – у його голосі знову командні нотки.

– Щось мені не хочеться…

– У нас далі насичена програма. Чи хочеш, аби я тобі допоміг? – тягнеться до моєї тарілки.

Ох! Намагаюся стримати його поглядом і беруся за свій стейк із лосося. Навіть не сумніваюся, що з Теодора станеться нагодувати мене силою.

Він абсолютно розслаблений і почувається невимушено за будь-якої обстановки. Я ж оглядаю казковий вид за вікном та шикарний ресторан з побоюванням. Мені точно це все не сниться?

Бідолашна моя матуся, у неї, напевно, був культурний шок! Дуже хочу її побачити. Перевіряю наше листування – вона досі мені не відповіла. Мабуть швейцарці розуміються на всьому, включаючи спа-процедури.

Навіть боюся, уявити, скільки коштує вся ця розкіш! Мені здається, переді мною на тарілці моя місячна зарплата. Від цієї думки горло стискається, і я тягнуся до склянки. Роблю ковток божественно-солодкого напою.

– Що це?

– Смузі манго-ананас.

– М-м-м… – прикриваю очі. Ще одна моя зарплатня.

– Так згоден – не зовсім те. Але ж ми не в Таїланді, тому доводиться задовольнятися і такою якістю...

Ні, ми точно розмовляємо різними мовами. Від цієї думки мене обіймає холодом.

Мій Костя не такий наївний, як я. Він одразу подумав про майбутнє. Про те, що він може запропонувати дівчині зі світу золотих.

А що можу запропонувати Теодору я? Про що ми будемо говорити? Про моїх першокласників плаксіїв? Про перелік літератури на літо? Чи мої спогади про канікули в селі?

– Ну все, я тебе попереджав, – гаряча рука стискає мої пальці. Одночасно міцно обіймає мене за талію. З подивом спостерігаю, як Тео вихоплює вилку і підносить шматочок їжі до моїх губ.

Ой лишенько! Який сором! Кидаю погляд навкруги. Наш столик у найвіддаленішому куті зали, його майже закривають горщики з живими квітами, але все одно!

– Давай, розтули губи, – шепоче мені просто у вухо, обпалюючи подихом. Підкоряюся, зажмурюючись і облизуючи вилку.

– Так… – шипить, втягуючи повітря. – Люблю, коли ти слухняна.

– Ну все, я сама, – легенько штовхаю в груди цього навіженого.

– І коли ти бентежишся, теж люблю, – розглядає мій яскравий рум'янець.

Ні, ну як у такій обстановці можна їсти?

– Не затримуйся, крихітко, чекаю на тебе зовні. Рахунок я вже сплатив, - підхоплює свою вітрівку. – Інакше я не стримаюсь і замовлю тобі ще десерт.

Слідкую за тим, як віддаляється його спортивна фігура. Потерті джинси та сірий джемпер сидять на ньому не гірше за класичний костюм.

Згадуючи обіцянку Тео, примушую себе доїсти та прямую до виходу.

Вібрація телефону відволікає мене ненадовго. Це мама, вона нарешті мені відповідає, бо щойно повернулася до номера після процедур.

Підходжу до Тео.

– Мама написала, що найближчі кілька годин планує поспати, тож в мене є вільний час.

– Чудово.

Бере мене за руку і підводить знайомитися до усміхненого сивого чоловіка. Карл окидає мене з ніг до голови, киває. Ми неквапливо віддаляємось від підсвіченого готелю до диких чагарників.

Чоловіки вільно спілкуються англійською. Я вловлюю загальний зміст. Словниковий запас дозволяє, а ось розмовної практики в мене обмаль. Тому я просто насолоджуюся новими інтонаціями оксамитового голосу Тео.

Карл із гордістю розповідає про свій бізнес. Він займається розведенням коней. І зараз ми йдемо до нього на ферму.

Через кілька хвилин я простягаю шматочки яблука плямистому лошаті. Його грива смішно стирчить, наче хімічна завивка.

– Дивись, яка краса, – занурюю долоню в м’якенькі пасма.

– Це ти про себе? Я помітив, – нахиляється і легко веде губами по моїй щоці. – Ходімо, все готове.

Підводить до прив'язаного в загорожі коня.

– Це старенька Марта, вона дуже спокійна. Впевнений, ви знайдете спільну мову, – кладе мої долоні на м'який шоколадний бік.

– Привіт, Марто. Ти така гарна…

Гладжу шовковисту шкіру, кінь пряде вухами і пирхає. Тео кладе на мою руку половину яблука. Пригощаю Марту і тихо хихикаю від її лоскітних вологих губ.

– Прокотишся?

– Я? Не знаю…

– Я допоможу, – стискає мою талію, підсаджуючи у сідло.

Чіпляюсь за поводи, але боюся злякати Марту, тому просто завмираю на її спині.

– Розслабся і просто довірся її руху, – відв'язує мотузку Тео і веде Марту по колу.

Незабаром я звикаю та випрямляю спину. Тео ловить мій захоплений погляд і посміхається. Потроху відпускає мотузку, залишаючись на місці, а ми з Мартою кружляємо навколо нього все більшими кругами.

– У тебе чудово виходить, тепер спробуємо перейти на рись. Це трохи швидше. Упирайся в стремена і піднімайся на поштовху, – кілька разів клацає язиком. Марта прискорюється, підкидаючи мене.

Вимикаюся із реальності. Слідкую тільки за рухом піді мною та своїми м'язами. Свіжий вітер б'є в розпалене обличчя, стегна ритмічно напружуються, ніздрі лоскоче насичений мускусний запах.

Ловлю ритм, відриваю очі від шоколадної шиї та переможно посміхаюся. Дивовижні відчуття! Я ніби зависаю на секунду у повітрі. Невдовзі Тео знову дає команду Марті, і вона стишує ходу, а я відчуваю незвичну напругу в попереку.

Теодор підводить коня до прив'язі і допомагає мені спуститися. Я майже падаю в його обійми. Ноги гудуть і не слухаються.

– Не знаю, як тобі, а мені дуже сподобалося, – обпалюють мене його очі, а потім губи.

Тео відводить мене до огорожі, а сам сідає на великого сірого жеребця, якого підводить Карл.

Ловлю свою щелепу, спостерігаючи за маневрами Тео. Він ніби зливається з твариною в кожномум русі. Виписує візерунки, переходить на рись та якийсь незвичайний крок. Під'їжджає до мене впритул і легко зістрибає на землю.

Господи, є хоч щось, що цей чоловік робить погано?