Глава 40

Тео

Зачиняю ворота і повертаюся на подвір'я. Оліна сукня разом з яскравою накидкою розгойдуються від вітру, наче крила метеликів.

Згадую її фігурку, обліплену мокрою тканиною.

Ар-р! Якщо я зараз повернуся до неї…

Не знаю… накинуся, і розірву її тендітне тільце.

А вона ж казала, що хоче подумати і пізнати мене ближче.

М-м-м… Я теж за. Але дівчина явно мала на увазі щось інше.

Триндець, як складно з нею. Вона надчутлива і така сором’язлива.

Відповідає на мої пестощі, але так несміливо, стримано. Наче я в неї перший. Це зриває гальма ще сильніше. Але треба триматись. Не хочу належати до гурту збочених недоумків – останнім часом їй на таких щастить.

Тож я відкладаю своє повернення та прямую на пристань, лягаю на теплі дошки та забираю свій телефон. Він все ще пише аудіо. Відмотую доріжку на початок: “…людина схильна нехтувати своїм щастям… доти, доки не впустить остаточно”.

Хм… Це знак згори?

Зараз моє щастя довірливо лежить на дивані, загорнуте у вологий рушник. І це не діло! За невеликим винятком моя жінка повинна бути суха і тепла. А я припер покривало! На біса тоді здався їй я, якщо мене може замінити ворсиста ганчірка?

Іду до дому, відчуваючи нетерпіння і намагаючись заспокоїти себе.

Ну насправді, я ж не ґвалтівник. Чого хвилюватись? І вона не дівчисько. Казала, що вже мала стосунки. Дасть знак – я зупинюся. Просто пообнімаємось. Що я, наречену не можу обійняти? Ну, не зовсім наречену.

Чорт…

Я, звичайно, запропонував себе. Але вона мені ще нічого не обіцяла.

Повертаю до машини, дістаю з бардачка її браслет із обручкою на карабіні.

Знаючи Олю, я купив би інше: набагато ніжніше та витончене. Але саме ця прикраса має більше шансів – вона її вже носила. Сподіваюсь, пам'ять тіла увімкниться.

Заходжу до будинку. Застигаю на порозі – моє кошеня солодко спить. Вчора на мене чекала весь вечір, хвилювалася. Сьогодні… Дімка ще цей зайворукий їй нерви зіпсував.

Приб'ю гада. У Олі багато друзів, не як у мене. Тож одним більше, одним менше…

Тихцем підходжу до неї. З горловини завеликої футболки мене осліплює її голе плічко. Натягую тканину вище. Самими кісточками пальців гладжу тендітний овал обличчя – щось тихо муркоче. Перекочується на мою долоню щокою.

Лягаю зверху на плед, притискаючись до худенької спини. Праву руку підсовую під її шию. Піднімає голову.

Притискаю міцніше. Втикаюся в пасма її вологого волосся і вдихаю чарівний, неповторний запах.

Та-а-к…

Збережіть мене на цьому рівні. Я повертатимуся сюди, якщо не впораюся далі.

– Тео? – сонно.

– М?

– Я його вдарила, як ти вчив…

Застигаю на мить, знову проживаючи агонію безпорадності та страху за неї.

– Ти молодець.

– Я забула, що він прийде.

– Ч-ч-ч… Це я дурень ревнивий. Пробач, – цілую її у вушко.

Хихотить.

– Ти дещо загубила, – підношу браслет до її очей. – Тут каблучка, дивись, – ловлю пальцями золотий обідок з каменем, – вона твоя. Я хочу, аби ти стала моєю дружиною.

Відчуваю, як дівчина зачаїлася, завмерла.

– Зараз не відповідай, – ніжно цілу в шию, розслабляється. – Коли відчуєш, що згодна, просто одягни на пальчик, добре? А поки що нехай буде в тебе, гаразд? – мовчки киває. Я чую, як пришвидшується її дихання. Кошенятко схвилювали мої слова – це ж добре?

Обертаю браслет навколо тонкої ручки. Застібаю замочок.

Оля крутиться, розвертається до мене, пальчики лягають на мої груди, малюють візерунки. М-м-м…

– Я хотіла сказати… – о, з цим напружено, бо від її рухів та неповторного аромату мізки плавляться, – …вибач мені.

– Що?

– Ну, я думала, що ти мене не рятував… коли рятував.

– Хм…

– А ще думала, що ти скоїв напад на Аліну… Що ти жорстокий, – притискається до моєї шиї, відчуваю її подих, торкання губ – це так пронизливо. – І взагалі, я не довіряла тобі весь час…

– А я тобі… – трусь підборіддям об її маківку. Хочу загорнутися в її запах. – З довірою, безперечно, виникли проблеми. Але знаєш, дещо у нас чудово виходило з самого початку.

– Що саме? – задирає голову, полонячи мене в блакитні вири.

– Поцілунки.

– Ох…

– До речі, за договором у нас залишився ще один. Але я обіцяв не торкатися без твого бажання. Тому…

– Що? – усміхається.

Милуюся її ямочкою та ніжним вигином рожевих губ.

Підтягую вище, перекочуючи на себе. Підтримую за талію. Вона впирається передпліччям у мої груди.

Така легенька.

– Тобі доведеться цілувати мене самотужки.

Відкидаюся на подушку, заплющуючи очі і намагаючись тримати руки під контролем.

Не хочу її лякати. Нехай сама… робить, що хоче, що вважає доречним. Тому що за свої запобіжники я не відповідаю.

Вона крутиться на мені, глибоко зітхає. М’які пальчики подорожують по моїй щоці, зариваються у волосся над скронею.

Великий палець іншої руки проходить моїми губами. Не стримуюсь і прикушую.

Сміється, вириваючись. Відпускаю. Знову досліджує мої губи, трохи зминаючи.

О, я зрозумів, люба, вони тобі подобаються.

То ж не стримуйся.

Нахиляється, обдаючи мене квітковим диханням. Притискається до моїх вуст, завмирає. Несміливо досліджує язичком край нижньої губи.

Ні, це катування якесь, а не поцілунок!

Гаразд. Наступного разу буде сама, а тепер уже як вийде.

Стискаю її потилицю і підминаю під себе.

Перехоплюю ініціативу, беручи процес у свої руки, точніше, губи… Її пальці заплутуються в моєму волоссі, дихання збивається, переходячи на стогін.

Відкидаю з неї плед, відсовую комір футболки і пірнаю тонкою шийкою вниз, до полохливих ключиць.

Отакої! Якось ми дуже необачно залишилися наодинці. Я, звісно, ​​радію. Але хто мене тепер зупинить? Точно не Оля… Вона вигинається, підставляючи під мої поцілунки свої чутливі місця. А вони в неї, здається, всюди!