Глава 39

Оля

Нік приносить мені ще один рушник та вільну чоловічу футболку. Переодягаюся, замотую рушник навколо стегон, виходжу на простору світлу веранду. Маринка приносить мені чай. Вдихаю запах ромашки, намагаючись розслабитись.

Паша вже поїхав на роботу, Тео проводжає Макса та його банду. На вулиці чоловічі голоси та регіт.

Думала згорю від сорому, коли Нік пояснювався деталі свого задуму  цілому натовпу кремезних чоловіків. Я навіть не помітила, як вони увійшли до будинку. Але Нік чекав чогось подібного. Переконував, що Теодор приїде по мене. Та я не вірила до останнього.

Губи досі горять від його поцілунків, а голова паморочиться від зізнань. Все серйозно. Він мало не освідчився мені в коханні.

Матінко!

Він хоче, аби ми зустрічалися, і навіть більше.

Я збентежена його рішучістю, мені потрібен час. Та він згоден чекати, і каже, що спадок тут ні до чого. Ох! Це точно все зі мною відбувається?

Марина обводить очима інтер'єр. Вау – читаю у її погляді. А це просто будиночок біля озера, дача. Що скаже подруга, якщо опиниться в маєтку Теодора?

Хоча… Вона там не опиниться. Будинок відійде на благодійність, якщо ми не одружимося з Тео за три місяці.

Та й добре! Діткам буде чудовий прихисток. А Теодор має простору квартиру. Якщо перенести в неї мої книги та квіти, на диван кинути пару яскравих подушок, буде дуже…

Та що ж це таке? Здається, я вже хочу переїхати до нього!

Готувати разом сніданки, пити каву з його чашки, спати в одному ліжку… Або… ми вже? Треба все-таки запитати його про ту ніч на дивані.

Ну ось, будь ласка! Щоки знову палають.

– Ольчику! Нічого не хочеш розповісти? – підморгує Маринка. – Я ж зараз помру від цікавості. Знаєш, як за тебе злякалася?

– А, звісно…

– І я послухаю, – з'являється у дверях Тео. Він теж переодягся. На ньому футболка-поло та світлі шорти.

– Отож… Я чекала тебе біля будинку, – опускаю очі, не витримуючи його пронизливого погляду. – Хотіла все пояснити про Діму, – піднімаю голову. Теодор стискає кулаки.

– Марина мене просвітила і дала послухати запис, – сідає біля мене навпочіпки. – Ти розумниця – не розгубилася. Вибач, що не прийшов тоді. Побачив слід помади на його щоці і… мене просто накрило, – знижує голос. – Дуже безглуздо з мого боку. Якби з тобою щось трапилося… – обхоплює мої коліна, схиляє голову. Я запускаю руку в його вологе волосся, перебираю каштанові пасма. Груди заливає теплою хвилею.

– Ну? А що було далі? Як ти тут опинилася? – голос Марини нагадує про реальність. Впізнаю нетерплячу до деталей подругу. Інколи мені здається, що вона дихає не повітрям, а серіальними інтригами.

– Тож я чекала біля дому, коли мені зателефонував Нік, – продовжую зізнання. – Він сказав, що від мене залежить твоє життя. Я маю сісти в машину і вимкнути телефон.

– І ти, звичайно, послухалася… – шепоче Тео.

– Так. Я ж не знала, що з тобою сталося. Ти не відповідав…

– М-м-м… – піднімає голову, затискає моє підборіддя, – наступного разу жодної слухняності. Ти не маєш сідати ні в які машини! Навіть якщо зі мною щось трапилося, я розберуся сам. В мене достатньо сили для цього. Єдине моє слабке місце – це ти, – тягнеться до обличчя і врізається в мене гарячими губами, приголомшує поцілунком. Стирає всі заперечення і всі думки.

Задихаюсь від напору і піддаюся його рухам, губи розкриваються. Він здавлено гарчить і злегка прикушує нижню, з важким зітханням відривається.

– Я рятую ТЕБЕ, а не навпаки. Запам'ятала?

– Аха… – виходить лише видихнути, бо голос не слухається.

Заходить Нік. Тео підводиться, повертається до нього, залишаючи руку на моєму плечі.

– Ну що, молодь, мушу вас покинути. Справи, – Нік протягує ключі Тео. – Човен уже загнали в елінг [приміщення для ремонту та зберігання човнів, катерів та інших маломірних суден]. Ти пам'ятаєш, як увімкнути сигналізацію?

– Так, дякую, Ніку. Я не зовсім згоден з твоїм підходом… Але… – дивиться на мене, відкидаючи від щоки пасмо мого волосся.

– …але задоволений результатом?

– Можна і так сказати.

– От і чудово, тоді я виконав прохання твого дядька. А тепер вибач, потрібно скасувати кілька рішень та переукласти пару договорів.

– Хах! То твої провальні махінації з сировиною теж для правдоподібності?

– Чому ж провальні? Дуже навіть успішні, – усміхається до мене Нік. – Ви вже плануєте весілля?

– Ні, – хмуриться Теодор. – Ми не одружимося лише заради того, щоб врятувати компанію.

На цій фразі Маринка боляче щипає мене і по-дитячому дме губки.

– Тоді мені тим більше треба взятися до справ. А Вас, панночко, – повертається до Марини, – можу підвезти до міста.

– Ой, та я хотіла з Олею ще погово…

– Так, будь ласка, Ніку, відвези Марину, – перебиває Тео.

Подруга кидає на мене тривожний погляд.

– Ти точно хочеш лишитися?

– Так, я довіряю Теодору, – відчуваю, як сильна рука знову стискає моє плече. – І… у мене ж плаття ще сире… А тобі скоро на роботу.

– Хай тобі грець! Я ж лише до обіду відпрошувалася. Гаразд. Але потім ти мені все розкажеш, так?

Киваю, стримуючи посмішку.

– Май на увазі, красунчику, – примружує очі до Тео, – у нас з Олею немає жодних секретів!

– Радий за вас. Хочу, щоб у нас із нею теж не було секретів. А для цього нам треба трохи поспілкуватись. Наодинці, – холоне його голос.

– Поспілкуватись? Розкажи мені!

Тео вигинає брову. Один куточок його губ повзе вгору.

Подруга забирає сумочку, цілує мене в щоку і йде слідом за Ніком.

– Марино, – кличе її Тео, – дякую за роботу. Я у захваті від твого вибору персоналу. Неодмінно зателефоную твоєму керівництву та попрошу, аби тобі видали премію.

– Ото ж бо! – обертається від дверей Марина. – Це ти правильно вирішів. Треба налагоджувати контакт з дружкою нареченої!