Глава 38

Теодор

Синя точка наближається. Чую чоловічий голос – Оля не сама.

– Я не зовсім розумію, навіщо все це…

– Просто хочу виконати останню волю друга, – та це ж Нік!

Виродок і запроданець!

Наших хлопців, виходить, всіх скрутили? Серце розганяється за секунду. Адреналін палить м'язи, але я змушую себе завмерти. Раптом Оля в нього на прицілі? Макс, напевно з цих міркувань, теж чекає.

– Яку останню волю? Ви про заповіт? – питає досить спокійно.

– Ні. Віктор просив мене особисто.

– Про що?

Вони йдуть довгою пристанню, дошки поскрипують. Сонце б'є мені у вічі, не даючи розглянути деталі. Вмикаю запис на телефоні. На випадок, якщо доведеться використати її проти Ніка у суді. Але я майже певен, що до цього не дійде. Я просто придушу його на місці. Аби тільки знати, що Оля в безпеці.

– Вітя просив уберегти його племінника від помилки. Вона властива всім людям, але в родині Томицьких зібралися особливо вперті.

– Помилки?

Щось не зрозумію, про що Нік заливає? Чи просто відвертає увагу?

– Так, людина схильна нехтувати своїм щастям. Не помічати його, не цінувати, відкладати. Доки не впустить.

– І чим же нехтує Теодор?

– Вами, Олю.

– Ох…

– Прошу сюди, будь ласка.

Шурхіт. Стук. Сплеск води. Вони сідають у човен. Бачу, як трохи розгойдується його борт. Залишаю телефон на одній із перекладин, нечутно підпливаючи ближче.

– Одну секунду, – металевий дзвін ключа.

Подих перехоплює. А якщо мотор все ж заведеться?

От дідько!

Треба було відразу кидатися на цього вилупка!

Але… в тиші лунають лише смішки Ніка.

– Так і знав! Потерпіть, Олю. Залишилося недовго.

Це тобі, мерзото, лишилося недовго!

Хапаюся за край човна, підтягуюсь і бачу їх. Між нами метри три та ряд крісел.

Оля, в яскравій накидці, стоїть спиною. Поруч Нік. Він розвертається та ловить мій погляд. Зброя? Ні, у нього в руках лише Олін телефон.

– Відійди… – починаю, але повітря вибиває з легенів.

Нік штовхає дівчину. А щоб тебе!

Оля летить та падає за борт. Плеск води приголомшує мене.

Пірнаю слідом.

Навіть якщо знепритомніла, встигну, витягну, відкачаю – довбає пульс.

Я поруч.

Я завжди буду поруч.

Я просто не відпущу її.

Олі нема на глибині.

Чую шум десь з гори.

Відштовхуюсь від дна, виринаю. Поруч плаває великий шматок кольорової тканини. На Олі не менш яскравий рятувальний жилет.

Руки молотять по воді, збиваючи піну.

Підтягую до себе сполохане тільце.

– Олю!

Судомно хапається за мою шию, на секунду занурюючи мене у воду.

– Тихо-тихо, все добре!

– Тео! Я не вмію…

– Знаю, кошеня. Я знаю.

Притискаю її руки до корпусу, стримуючи хаотичні рухи, і припадаю до тремтячих м’яких вуст.

Розслабляється, охоплює мене ногами за талію. І ми зависаємо в холодній воді, наче поплавець. Але мені чомусь стає дуже спекотно. Зараз я це озеро підпалю.

Моя!

Не віддам нікому. І сам не відпущу.

Прибираю з обличчя її мокре волосся. Цілую тонкі повіки. Трусь об ніжну щічку з улюбленою ямочкою.

Як я міг відмовитися від неї? Втратити, залишити. Віддати її на поталу хімікам, білявим виродкам і Ніку? Хоча, щодо останнього…

Кидаю погляд на Прохоренка. Він посміхається. Скунс! Налякав мені дівчинку.

– Я чекала на тебе, – шепоче мені в губи.

– Звичайно ти чекала, вибач, я просто бовдур, – знову тягнуся до неї.

Жива, поряд і відповідає мені. Це такий кайф!

Нам треба менше розмовляти та більше цілуватися. Принаймні спочатку.

– Ну що там? Спрацювало? – наближається голос Макса.

– Ходімо, не заважатимемо. А ви, перепрошую?

– Макс. Друг Тео.

– Микола Ігнатович. Організатор цієї романтичної акції.

– Запізно попередили, Миколо. Ми ж Вашу охорону встигли пом'яти. І мотора шкода.

– То дрібниці. Необхідні жертви для реалізму.

– Але хлопців я вже привів до тями.

– Спасибі…

Голоси віддаляються, а я продовжую тонути у її смаку, стискаючи тендітне тільце, відчуваючи тонкі пальчики у себе на потилиці та пружні стегна, що обхопили мій торс.

Оля здригається. Відриваюсь від її губ.

– Замерзла?

– Трохи.

Хапаюся зручніше за її жилет, іншою рукою гребу до берега.

– У прісній воді важче триматися на плаву. Я тебе наступного разу повчу плавати, гаразд?

– На морі? – несміливо.

– Поїдеш зі мною?

– А ти ще запрошуєш?

– Дурненька!

Притягую до себе, розстібаю її жилет. Хочу відчувати її ближче. Знову чіпляється за мене. Я вже торкаюся ногами дна, але не говорю їй про це. Так, крихітко, обійми мене міцніше.

Тримаю в долонях ніжне обличчя, гублюся у її блакитних очах. Я маю бачити її реакцію.

– Олю, я хочу бути поруч. Завжди. Познайомитись із твоєю сім'єю. Жити разом. Одружитися. Я готовий. Ніколи не думав, що це скажу. Але… Не можу без тебе, Оль. Я тебе… - притискає долоню до моїх губ.

Її очі розширюються. Дихання завмирає.

Я її налякав? Занадто прямолінійно? В лоб?

Але я не хочу більше недомовок та сумнівів. Не хочу втрачати жодної хвилини нашого спілкування. Вона закохається в мене, погодиться. Я докладу всіх зусиль.

– Я знаю, ми дуже мало знайомі. Тому не поспішатимемо, – цілую холодні пальчики. – Будемо зустрічатися стільки, скільки ти захочеш. І моя спадщина тут ні до чого. Я не кваплю тебе. Просто хочу, аби ти знала. У мене серйозні наміри. Ти мені віриш?

– Я… це так несподівано.

– Для мене теж, – усередині все тремтить. Я досі відчуваю її ніжні поцілунки, але міні хочеться почути і слова. Зачепитися за щось, аби мати надію на більше.

– Не знаю, що сказати, Тео, – червоніють її щоки. – Ти мені дуже подобаєшся, і я хочу впізнати тебе, зустрічатися, але…