Глава 37

Теодор

Кручу кермо і поглядаю на пасажирку. Марина забирає від вуха трубку, зводить брови:

– Не знаю, тепер вона не бере.

– Дзвони ще раз, – додаю швидкості.

– Я вже п’ять разів набрала.

– Коли останнього разу ви розмовляли? – щось дряпає свідомість, якась незавершена думка, наче тоненька голка чіпляє мої нерви.

– Ну…

– Марино! Швидше!

– Півгодини тому, коли я чекала у машині.

– І де була Оля?

– Під твоїм будинком… – вона втискається у сидіння. – Матінко! Ти навіщо так женеш?

Машину веде на повороті. Позаду сигналять. Та це дрібниці. Ось що мені не подобається, так це те, що Оля не виходить на зв'язок.

– Телефон у бардачку. Увімкни, - кажу Марині.

– Тут пароль.

Скидаю швидкість, забираю телефон, знімаю блокування. Апарат розриває від пропущених дзвінків та повідомлень. Пальці горять від бажання відкрити непрочитані від Олі. Але це треба було робити раніше. Змахую оповіщення. Заходжу до карт.

Кошенятко, де ти є?

Синя точка рухається по шосе на виїзд з міста. Дуже швидко рухається. Я здогадуюсь, куди вона зараз поверне. Але коли це відбувається у мене на очах.

– Твою матір! – розвертаюсь через суцільну смугу.

– Що відбувається?

– Він забрав її.

– Хто?

– Нік! Другий спадкоємець. Олю везуть за місто.

– Він що, її викрав? Навіщо?

– Навіть не хочу про це думати.

Згадую стиснуті губи Ніка. «Хтось з вашої пари все одно мав вийти з гри.»

То це він серйозно? Не можу повірити! Я ж сказав, що не претендую на спадщину. Що він робить? Я просто не розумію. Набираю Ніка.

– Так, Теодоре, ти вже в літаку? – спокійно.

– Ще ні. Хотів запитати. Ти випадково не знаєш, як справи в Олі?

– Хм… Я думав, тебе ця дівчина більше не цікавить.

– Так і є. Мені не потрібна компанія. Я ніколи не одружуся з Олею. Тож все дістанеться тобі.

– Я знаю, Теодоре, – підсміюється. – Ні, краще сказати, я в цьому впевнений.

– Що ти, в біса, робиш? – кричу я, втративши терпіння. – Не чіпай її!

– О, то все-таки інтерес є? Як швидко ти змінюєш рішення.

– Навіть не думай до неї торкатися, ти мене чуєш?

– Та ми просто побалакаємо, прогуляємося до озера. Я покажу Олі човен, який отримав у спадок. Цікаво, чи твоя наречена вміє плавати?

Ні, не вміє – згадка пробиває мене навиліт.

Хапаю колесом узбіччя і гальмую.

– Що відбувається… – шепоче перелякана Марина.

–  Хоча, знаєш, вміє чи ні, це абсолютно неважливо, тому що в мене є деякі плани, – так само спокійно продовжує Нік.

Та він же справжнісінький маніяк!

Треба щось робити терміново! Заявити до поліції про викрадення! Чудова ідея, але це довго… А мені просто зараз потрібна команда надійних бійців, які підуть за мною швидко, без шуму та зайвих питань.

– Слухай сюди, Прохоренко. Наша розмова записується. Якщо з Олею хоч щось… – голос зривається.

– Теодоре, я обіцяю, що простежу за нею. А в тебе незабаром літак у нове життя, забув? Навіщо тобі ця дівчина?

– Я її…

– Що?

– Я хочу, щоб у неї все було добре.

– Не хвилюйся. Я влаштую їй чудову прогулянку озером.

Натискаю відбій. Бракує нервів розмовляти з цим психом.

Тим більше, є справи важливіші.

Пару разів б'ю по керму, беру себе в руки і знову хапаюся за телефон. Марина споглядає за мною переляканими очима.

– Алло, Максе! Є у тебе надійні хлопці?

– Привіт Бро! Пошукаю. Тобі навіщо?

– Треба врятувати одну принцесу.

– Твою? Не питання. Де, коли?

– Півгодини тому. Адресу скину.

– Зрозумів. Чекаю!

Марина нервово крутить в руках свій телефон.

– Я… можу ще одного надійного підключити.

– Який інтерв'ю брав у Дмитра? – киває.

– Давай! В нього талант переконувати. Стане в нагоді.

Незабаром зупиняюся метрів за сто від дачі. Місця тут тихі. Приватний сектор. З одного боку хвойний ліс, за будинками тягнеться глибоке озеро. Горіти б йому в пеклі!

Макс зі своєю бригадою вже тут. Хлопці розминають плечі, переглядаються. За кілька хвилин приїжджає знайомий Марини. Чоловік із короткою стрижкою та грубуватими рисами обличчя. У спецівці. Електрик чи якийсь монтер. Він з роботи зірвався.

Ми ще раз обговорюємо план.

– Отож, Павло, ти відволікаєш. Перевірка лічильників, напруги абощо… – киває.

– Хлопці підуть через сусіднє подвір'я. Його виставлено на продаж. Хазяїнові я додзвонився, попередив. Ми з Максом з боку озера, – Оля не повинна дійти до води, але про всяк випадок хочу бути поруч.

– Живність там є? – запитує боєць.

– Собаки? Ні.

– А скільки охорони?

– Цього не знаю.

Перевіряю маячок і заразом показую фото Олі.

– Дівчина зараз у домі. Вона там не з власної волі. Тож у нас рятувальна операція. Нікого не калічимо, просто забираємо її. Усім зрозуміло?

Хлопці дійсно надійні – нічого зайвого не питають, але я пояснюю для їхнього спокою:

– Ця дача мого дядька. Покійного. Документи на нового власника ще не оформлені, тому я маю право зазирнути в гості з друзями, – Макс штовхає у плече, шкіриться. – Усе, хлопці, погнали.

Ведуть плечима, натягують каптури. Під одягом у них помічаю легкі кевлари. У двох травмати. Все моє бути добре.

– І останнє прохання – на м'яких лапах. Дівчину мені не налякайте, вона полохлива, як кошеня.

– Так ми зрозуміли. Принцеса, – скаліться Макс. – А що на озері робитимемо?

– Нік погрожував її на човні покатати, моторному. А ми влаштуємо плавзасобу позаплановий техогляд.

– Як скажеш.

За десять хвилин Макс присвистує.

– Офігіти, човник! Та це ж бісів лайнер!

– Так, дядько любив розкіш. Ти в моторах розбираєшся? – піддіваю кришку технічного відділення.

– Не дуже, але розібрати можу, – підморгує Макс.