Глава 33

Оля

Біля дзеркала піднімаю гімнастичну палицю над головою. Поруч те саме робить бабуся у помаранчевій солошці.

– Добре, а тепер повороти. Активніше, дівчата! – командує нам реабілітолог.

Під лопаткою тягне і палить вогнем. Іноді, щоб відновитись, потрібно пройти через біль. І дуже часто біль фізичний – не найгірше.

Вчора я так і не наважилася на розмову з Тео.

Усю ніч уявляла, що буде, якщо він не прийме мої вибачення. А що буде, якщо прийме? Ми зустрічатимемося? Але ж є умови заповіту. Теодор точно захоче продовжувати бізнес дядька. Адже це його пристрасть. Тоді має бути весілля. Наше весілля! О божечки!

Закушую губу, щоки червоніють.

Як щодо варіанта, де він не захоче говорити зі мною? Навіщо йому така істеричка і сіра мишка, як я? Хіба що звозити на море. Але заміж? І потім, ми зовсім не знаємо один одного. Чи це буде фіктивний шлюб?

Ні, цього я не винесу.

Страждатиму, коли його інтерес охолоне, і Тео захопиться черговою красунею. Дихання збивається і тіло німіє від думки про це.

Адже я вже пірнула по вуха у почуття до нього! Втріскалася, закохалася, влипла… вкрашилась! Згадую слівце своїх підопічних і підсміююсь.

Бабуся у солошці здивовано поглядає на мене.

Ні, я мушу довести цю ситуацію до якогось фіналу. Мені не соромно визнавати свої помилки. Я просто вибачусь перед Теодором, поверну телефон і не вигадуватиму нічого зайвого.

Зрештою, я не перша дівчина з розбитим серцем. Може, напишу якось про це роман.

Сеанс лікувальної гімнастики закінчено. Виходжу з кабінету і тремтячими пальцями знімаю блок із номера Тео.

Зателефонувати чи написати? Голос мене точно підведе, краще повідомлення – вирішую нарешті.

Заходжу до нашого чату, набираю: «Тео, хочу вибачитися…» Стираю.

"Теодоре, прийміть мої вибачення ..." Стираю.

Слова теж не даються мені легко.

Розгублено дивлюся у вікно. І тут телефон коротко тремтить у моїх руках. Опускаю очі.

Теодор: «Привіт, як твоє плече?»

Оля: «Привіт, вже краще.»

Теодор: "Вправи робиш?»

Оля: «Так, щойно вийшла з ЛФК»

Теодор: «Молодець!»

Мене накриває гарячою хвилею полегшення, радості, ніжності. Іноді з ним так легко…

Щасливий сміх виривається із грудей.

Бабуся – сусідка по вправам – плескає мене по плечу.

Ой, я ж завмерла на проході!

Роблю пару кроків і сідаю на лікарняну кушетку у коридорі. Та ще з хвилину не можу вгамувати усмішку. Губи не слухаються. Телефон дбайливо притискаю до грудей. І він знову тремтить, тільки набагато слабше, ніж моє серце.

Теодор: «Сьогодні буду в місті. Можна до тебе заїхати?»

Оля: «Так, я хотіла поговорити.» Скидаю адресу.

Теодор: «І я. До вечора, бережи лапку.»

Прикриваю очі, потім все обличчя руками і складаюсь навпіл, втикаючись у коліна.

– Савчук, що з вами? Плече болить? – виходить з кабінету реабілітолог. Тягне мене, заглядає в очі.

– Ні, – шепочу одними губами.

– А що болить? – не полишає мене уважний лікар.

– Серце. Але Ви не бійтеся. Воно так одужує, все добре… – знову сміюся і йду коридором, не помічаючи нічого навколо.

Цей день найдовший у моєму житті…

Ввечері ще раз обходжу квартиру, нервово стираючи неіснуючий пил. З духової шафки пахне корицею. Там у мене сливовий тарт.

Мені не віриться, що Теодор Томицький питиме чай на моїй кухні! Про що будемо розмовляти? Не знаю і досі боюся про це думати.

Дістаю форму з духовки, накриваю чистим рушником, вмикаю чайник. Мабуть заварю м'яту. Хвилююся.

Оглядаю себе у дзеркалі. Шкода, що у мене немає тих нарядів, які вибирала Мілана. Але я вдягнула до сукні тоненький поясок, а два верхні ґудзики розстібнула. Мені здається, Мілана б оцінила.

У двері дзвонять, коли я підфарбовую губи рожевим блиском.

Ну ось і настав момент істини. Мене несе до дверей, і я відчиняю їх, навіть не дивлячись у вічко.

– Вау, яка ти гарна, Оліч!

– А, Дім…

– Це тобі! – простягає букет ромашок у целофані.

– Спасибі, але…

– Ну, давай, показуй, ​​де твій неслухняний кран, – крокує у квартиру. В руках валіза з інструментами.

– Знаєш, зараз не зовсім зручно. Може ми перенесемо?

– Та ти не хвилюйся. Це швидко, – роззувається та рішуче проходить на кухню. – Тут?

– Ні, у ванній.

– М-м-м… а пахне як смачно! Що готуєш?

– Сливовий пиріг.

– У тебе, Олю, з руками теж все гаразд. Справжня господиня. Ми з тобою просто ідеальна пара, – усміхається.

– Ді-і-м, – тягну роздратовано. – Ну не починай, будь ласка.

Підходжу до мийки, набираю воду у вазу і – випускаю її з рук, коли Діма обіймає мою талію.

– Нагадай мені ще раз, чому ні? – шепоче мені у вухо і притискається губами до шиї.

– Ні! – намагаюся відсторонитися, але він міцно тримає мене, не даючи обернутися.

– Дай нам шанс! Я зроблю все, що ти захочеш, – прикушує мочку вуха, втискає мене з силою у своє тіло.

– Все? Тоді відпусти мене! – відчуваю як невідступно накочується на мене паніка.

– Хитрунка Оля! Все, крім цього, – одна рука тягне край сукні, шорсткі пальці починають гладити моє стегно.

Мене паралізує. Ні! Ні! Стоп!

Зі зусиллям втягую повітря у застиглі легені і згадую настанови оксамитового голосу. Так, спокійно! Як там було?

Правильний настрій – дев'яносто відсотків успіху.

Я можу захистити себе. Мені потрібне щось маленьке і гостре.

Ковзаю очима по столу – навколо мене порожньо. Я надто старанно все прибрала. Силою не вирвусь, і вдарити його в такій позі не зможу. Замість підборів на моїх ногах капці з вушками.

Доведеться відволікати.

Примушую себе розслабитися і пристрасно зітхнути.

– Добре, Дімочко. Я згодна, – він трохи послаблює хватку.

– От і розумниця. Цілуй!

Повертаю голову і проводжу губами по його щоці.