Глава 32

Оля

– Ой, що було! – тараторить Маринка. – Я ж вбралася в той сарафан. Жовто-гарячий. Кажу йому: «Я сестра вашого учня», – і під ручку його. А Пашка в кущах сидить.

– Маринооо, - мені важко дихати, в голові шумить.

Стікаю на найближчу лавку і заплющую очі, притискаючи телефон до вуха з надмірною силою.

– Скажи мені просто, Тео підмовив Ігоря? Так чи ні?

– Зовсім терпець уривається, і подробиці тебе не цікавлять? Я знаю, що це означає, Оль! Ти закохалась у нього? Зізнавайся.

– Та ну тебе! У мене зараз напад буде.

– Треба магній пити для нервів, – сміється Маринка.

Нічим її не проймеш.

– Ну Марин? – шепочу з останніх сил. Серце калатає вже десь у горлі.

– Не при справах твій красень, заспокойся.

– Ох…

– Ага! Бачила б ти, як хіміка пересмикнуло від його фотки. Ледве не посивів, бідолаха. Сказав напише з власного бажання, аби з ним ще раз не зустрічатися.

Так, спокійно, Олю. Робимо вдих, затримуємо подих, один, два, три…

– Алло, Оль, ти куди зникла? Вже за сукнею біжиш? Ти про дружку свою не забула? Я на весіллі у олігархів ще жодного разу не була. Думаєш, фонтан з червоної ікри буде чи з чорної?

Оце дав Бог подругу! Збиваюся з рахунку і пирскаю від нервового смішку.

Господи, ну яке весілля? Ми ж знайомі всього нічого. А я йому ще стільки грубощів наговорила. Обзивала, звинувачувала.

– Маринко, а ти як сама? Ігор не кривдив? – приходжу потроху до тями.

– Я тебе благаю! – фиркає Марина. – Гаразд, подзвоню пізніше. У мене тут Пашка у приступі ніжності після стресу. Тільки без мене плаття не вибирай, чуєш?

Сиджу нерухомо, дихаю, отямлююсь. До мене на лавку підсідають дівчата. Сміються, їдять морозиво. Сьогодні субота і у парку багатолюдно.

Але я не помічаю собак і дітей, що бігають навколо, відключаюся від звуку вуличних музикантів. Провалююсь у свою реальність. Де важливі лише Він і я.

Тео не винний. Він залицявся і рятував мене просто так, щиро. Поправляв моє волосся, носив на руках, на море кликав… І сказав, що я йому подобаюся відразу після моєї істерики та прокльонів.

Уф-ф…

Тру пальцями скроні.

– Олю? Тобі погано? – чую знайомий голос.

Піднімаю голову. Дімка. Друг дитинства із сусіднього будинку. Я рада його бачити зараз. Це людина з мого всесвіту, зрозуміла і проста.

Можна поки що відволіктися і не думати про тривожну і хвилюючу розмову з Теодором. Адже мені потрібно вибачитися і повернути документи з осередку банку – це як мінімум. А як максимум – ой, ні, не зараз! Зупиняю бурхливі думки та переключаюся на давнього знайомого.

– Привіт, Дім. Я в нормі. Голова трохи запаморочилася.

– Води?

– Давай, дякую.

Теревенимо про спільних друзів, роботу. Діма нещодавно влаштувався на круту СТО. Зарплата хороша. Як у мене справи? Чудово – киваю.

– Та я бачив. На обкладинці журналу, – дивиться серйозно. - На весілля покличеш?

О, за що мені ця кара? Видихаю.

– Не буде весілля.

– Посварилися?

– Можна і так сказати.

– Ну то і добре, Оль. Забий, він тебе не вартий. Пихатий бабій. Нумо краще у кіно сходимо?

Димка справжній друг. Не знає навіть, хто винен, а одразу на мій бік стає.

– Дякую, Дімо, але немає настрою.

– Шкода. Ти заходь до нас у гості, мама про тебе питала. Вона рецепт якогось нового пирога відшукала, дуже хотіла пригостити.

Втомлено заплющую очі. Не хочу його ображати, але посиденьки із сусідами я не витримаю. Дімка ловить мою нерішучість і продовжує вмовляти.

– На ремонт наш подивишся. Я ж нещодавно закінчив.

– Сам?

– Авжеж! Все сам. Навіть сантехніку змінив.

– Це ти молодець, – згадую свої щоденні страждання у ванній. – А в мене кран заїдає, лише через раз виходить відкрити. Може подивишся якось? Я тобі заплачу.

– Та ти що, Оль. Які «заплачу»? Я ж твій боржник з п'ятого класу за домашку з англійської. Скрутимо твій кран на раз! Сьогодні?

– Ем-м…

– Чи завтра зранку? – одразу реагує Діма. Він уважний.

– Вранці мені на ЛФК. Плече нещодавно розтягнула.

– А ввечері? Давай не відкладати, а то в тебе посуха почнеться.

Це навряд, я зараз як Аліса – можу море наплакати. Не зрозуміло тільки, від горя чи радості.

– Добре. Дякую, Дім, ти справжній друг.

– А ще я справжній чоловік з руками, звідки треба, – грає світлими бровами. – Не те що олігархи надушені. Зуб даю, що твій колишній навіть викрутку в руках не тримав.

Ох, Дімко. Обережніше зі словами. А раптом він тримав ту викрутку? Тоді обіцяний зуб від видобуде з тебе однією лівою, та ще й не рукою.

Згадую відточені удари Тео. Різкі, швидкі рухи, наче блискавки, якими він звалив хіміка за кілька секунд. Виходить, Теодор таки не демон, а янгол-рятівник. Мій янгол-рятівник. До того ж, він майстер з лікування, заспокоєння, обіймання та цілування. А я його… кошеня.

Мурашки біжать по шкірі. Ендорфіни затоплюють мозок, і я плавлюся. З губ зривається щасливий сміх.

– От і добре, радий, що підняв тобі настрій, – Діма приймає на свій рахунок мою радість. – Тоді до завтра, Оліч! – називає дворовим прізвиськом і на мить міцно обіймає.

– Олю! – з іншого кінця алеї кличе мене Аліна.

– Бувай, – киваю Дімі і повертаюся до неї.

– Це хто з тобою був? – Аліна зав'язує шнурки на кросівках старшої доньки та кидає на мене стурбований погляд.

– Друг дитинства.

– Через нього посварилися з Тео?

– На ні! Ми з Дімою виросли в одному подвір’ї. Він завжди за мене заступався, от і все.

- Дбайливий який!

– Ілля в садочку теж за мене заступається, – дзвінко повідомляє дівчинка. – Коли виросту, я візьму його заміж.

– Катюню, навпаки – не ти його заміж, а він тебе! Другу давай, наречена ти моя, – стримує сміх Аліна. – Все, біжи.

– А сукня в мене буде ось така-а-а! – крутиться, розтягуючи уявні спідниці, знов тікає на майданчик.