Глава 31

Теодор

Жан-Марі як завжди привітний. Пригощає вином, лазаньєю, салатом із місцевих овочів. Кошенятко б на ці харчі. А в мене останнім часом проблеми з апетитом.

Чемно відмовляюся, пропоную одразу перейти до справи.

Француз киває, проводить до кабінету, розкладає на столі документи. Він відходить, щоб відповісти на дзвінок, а я поки що пробігаю очима контракт, ставлю підписи. Просто супер! Крім лаванди я купую майже всю необхідну сировину для нової лінійки ароматів. У невеликій кількості, але найвищої якості.

– Вибач, Тео, – повертається мій партнер зі зведеними до перенісся бровами, - я не підпишу для тебе паперу.

Що за маячня?

Дешевий прийом підвищити ціну? За Жаном-Марі не спостерігалося.

– Ти хочеш змінити умови контракту? Можу додати мінімально.

– Ні, Теодоре. Це остаточне моє рішення.

Навіть так? Брови повзуть вгору, ручка хрумтить у пальцях. Відкидаю шматки пластику з роздратуванням.

– Поділишся подробицями?

– Ні.

– Все ж було добре хвилину тому. Чекай! Хто тобі телефонував?

– Це не має значення.

– Нік? – уважно стежу за реакцією француза. Він знічується, підтискає губи. Зараза! – Послухай, Нік кинув тебе. Метнувся за сировиною подешевше.

– Я не обговорюватиму подробиці свого бізнесу зі стороннім.

Ауч! Зі стороннім?! Гаразд, другом я його не назву. Але ж ми рубалися з ним у приставку, поки старші обговорювали справи за сімейною вечерею в сусідній кімнаті.

– Дуже радий був зустрічі. Жаль, що витратили час дарма, Теодоре. Я проводжу вас, – включає фірмовий етикет, від якого можна схопити обмороження.

– Я пам'ятаю, де вихід. Ще одне прохання, Жане-Марі. Хочу подивитись на поля цього постачальника, – показую роздруківку нового договору Ніка. – Ти знайомий з ним?

– Ні. Можу показати, де починається ділянка. Але це остання послуга, яку наша родина готова Вам надати.

Десь за годину повертаю на ґрунтівку, глушу двигун. Далі пішки. Загалом це порушення кордонів приватної власності. Тому у випадку чого, я тупий турист у пошуках ідеального ракурсу.

Минаю зарості мальовничих кущів. Потрібна мені ділянка починається он за тією огорожею. Сонце повзе до горизонту, перетворюючи небо на палітру художника-імпресіоніста.

Оля любить заходи сонця, їй би сподобалось – пронизує мене спогад. А ще в її фаворитах ромашки, полуниця та мої поцілунки. Від них у неї навіть ноги відмовляли. Доводилося притискати міцніше її тендітне, ніжне тіло.

Дурненька. Я б ніколи не завдав їй болю, просто не зміг би фізично. А те, в чому вона мене звинуватила – просто божевілля.

Сказала спитати у Аліни. Ну а що питати? Вона мама та дружина найнебезпечнішого чоловіка у важкій ваговій категорії. І вона щаслива. Чи ні?

Чи могла та сценка в переході закохати її в непідходящого чоловіка? Я не знаю, і ніколи не думав про це. Намагався не думати. А тепер блакитноока вчителька однією фразою змушує переглянути свої вчинки щодо моралі. Виховує мене, навіть перебуваючи за тисячі кілометрів. А в мене і без того справ вистачає.

Перечіпляюся через якийсь горбок і мало не падаю. Чорт. Темніє швидко. Підходжу до рядів лаванди та вмикаю ліхтарик на телефоні.

Ну, подивимося, як Нік підтримує високі стандарти компанії зі світовим ім'ям.

Нахиляюся, зриваючи кілька колосків. І не вірю своїм очам.

Та він збожеволів?

Нічого не розумію…

Це ж не лаванда!

Зминаю горошинки бутонів, розтираючи їх в кашу.

Це лавандин!

Дешевий гібрид з підвищеною врожайністю, великим виходом ефірної олії та відмінними від лаванди хімічними властивостями.

Ну припустимо, у виробництві мила чи шампуню різниця непомітна. Але для парфумів використання гібриду замість лаванди – це катастрофа!

Проходжу ще кілька метрів. Ні, не здалося. Все поле засаджено цією культурою. Роблю фотки та відправляю Ніку.

Тео: «Був поруч, заскочив на поля нового постачальника. Тебе нагріли з лавандою. Фото додаю. Вживай заходів.»

Нік: «Тепер це не твоя турбота. Чи ти вирішив виконати умови заповіту, і мені час прасувати парадну краватку для весільної церемонії?»

Засунь свою дурнувату краватку знаєш куди? Разом із праскою!

Арр… Жбурляю телефон подалі і піддаю ногами ні в чому не повинним кущам.

Здається, найближчі роки щойно промайнули перед моїми очима.

Нік розвалює компанію дядька, паралельно закриваючи мені можливості налагодити свій бізнес. Я гарчу і б'ю неживі предмети, у кращому випадку. А Оля викладає у приміщеннях з протягами, де в перервах до неї чіпляються плюгавий фізик, або хто він там був…

Господи, у тебе хвора фантазія! Хто ж так карає людину? Адже постраждають невинні люди. Наприклад, Оля…

Опускаю руку в кишеню, намагаючись намацати браслет із її обручкою. Порожньо.

Що?

Може в машині лишився? Ні, я точно його забрав.

Озираюся на всі боки – вже темно. Чортихаюся і знову лізу в кущі. Хвилин за п'ять знаходжу телефон, врубаю ліхтарик. Мене трусить. Прочісую все навколо – браслета немає. Повільно йду назад, вдивляючись у все підряд під ногами. Обшукую салон, навіть килимки витягаю. Прикраси ніде немає.

Злюсь на себе, але розгортаю машину. Потрібно знайти браслет. Олю я й так уже втратив, можна мені хоча б нагадування про неї залишити? А, Небесна канцеляріє?

У грудях вирує, мозок заливає вогненна лава.

Чорт-чорт-чорт!

Хочеться завити від розпачу.

І так тепер буде завжди?

Ні, я не можу без неї! Не хочу!

Жан-Марі виходить надвір, коли я прискіпливо досліджую його клумби.

– Привіт, – криво усміхаюся. – Я браслет загубив. Срібний, з підвіскою-каблучкою.

– Зараз, – виносить мені за хвилину, – дочка з ним бігала, а я думав, що дружина нову дрібничку подарувала. Весь будинок вже в її іграшках.

Згадую, що у Жана-Марі двоє – донька та син. Імен не пам'ятаю. Дружина, здається, Мадлен… не певен. Ми ж лише про справи зазвичай. Хоча на весілля вони мене запрошували.