Глава 29

Оля

– Ну як ти не розумієш, Марино? – втомлено відкидаюся на спинку дивана. – Я для нього випадкова покоївка, з якою доведеться одружуватися заради бізнесу. А я так не можу.

– Мені б твої проблеми, їй-богу! – відмахується подруга, налягаючи на торт. – Не зрозумію, з чого ти взяла, що все лише через гроші? Він же, наче, розумаха – і без спадщини розкрутився б. А взагалі, за всіма ознаками, він на тебе запав.

Хитаю головою.

– Бачила б ти його колишню.

Відкриваю профіль Мілани та протягую телефон.

– Ну так, вона цукерочка, – видає висновок Марина. – А це хто з нею? Здається, твій Костян?

– Де? – відбираю та гортаю стрічку.

– Верхня фотка. У нього родимка, як у тебе.

Точно! Знайома міцна рука з маленькою цяткою стискає пальчики Мілани. Поруч горнятка, квітка та підпис: «ідеальний ранок».

Отакої!

Так ось чому у Кості стільки бадьорості у голосі, а на фотках посмішка до вух. Як вони тільки зійшлися так швидко?

Хоча, чому я дивуюсь? Сама ж встигла вклепатися у зеленоокого красеня.

Ну чому він одразу, першого дня, не сказав мені правди? Я була в такому розпачі через брата, що погодилася б і на фіктивний шлюб.

Навіщо він почав дарувати квіти та прикраси, кликати на побачення та влаштовувати героїчне спасіння? Щоб я впала йому в ноги і нікуди не ділася? Так я й так майже розтанула. Потрапила під його чоловічий магнетизм. А потім з'явився Макс з історіями минулого і все зруйнував…

– Чекай-но, а чому ти така впевнена, що це Томицький підлаштував напад? – наче читає мої думки Марина. – Між іншим, хімік і раніше до тебе клеївся.

– Та він просто бісиків пускав та усміхався. А тут накинувся, руки викручував… Ой, Марин, не нагадуй. Я через нього боюся до школи повертатися. І взагалі, як тепер чоловікам довіряти?

– Слухай! – примружується подруга. – Давай я з хіміком поговорю? Може наш денді тут і ні до чого, і ти нормального хлопця відшиваєш?

Задихаюсь від думки, що Марина залишиться наодинці з Ігорем.

– Ні! Навіть не думай, – хапаю її за руки. – Раптом він справді…

– Ось бачиш! Обов’язково треба перевірити. Не бійся, мене Паша підстрахує. Він хоч не боєць, але за мене кому хочеш шию відкрутить. А хіміку твоєму дохлому і поготів.

Марина дістає телефон і пише повідомлення, поправляючи стильне каре.

– А ти, давай, олімпійцю дзвони. Чи ні! Краще одразу його дружині. Дізнаєшся, як насправді все було в тій підземці.

– Але ж ми незнайомі. Незручно.

– Вважай, що познайомились, заочно, – Марина киває на обкладинку журналу.

– І що я скажу?

– Правду. Що Теодор підбиває до тебе клинці, але ти не впевнена в його порядності.

З Мариною важко сперечатися, у цьому вони схожі з Теодором.

Тео. Від одного імені серце стукає гучніше. Наївна надія на його щирість зігріває і змушує розслабитись тугий вузол у грудях.

– Добре, Маринко. Вмовила.

Одне з двох – або я дізнаюся мерзотні подробиці, які назавжди зруйнують привабливість Теодора, або…

Що буде в іншому випадку, я просто не можу уявити, бо тієї ж миті тілом пробігають електричні розряди.

***

З усмішкою спостерігаю метушню на дитячому майданчику. Мої пальці кришать булку, два карапузи ганяють зграйку голубів.

Добре, що Аліна запропонувала зустрітись у парку. Намагаюся дихати глибше і підготуватися до будь-якого результату.

– Я на гойдалку, мамо! – рудоволоса дівчинка років шести проноситься повз, голуби з шумом розлітаються.

– Щоб я тебе бачила, Катерино, а не як минулого разу, – долинає з-за спини.

– А де ти будеш, мамусю?

– Тут, на лавці. Ми з тітонькою поговоримо.

Біля мене гальмує бежева коляска. Мініатюрна жіночка з кучерявим рудим волоссям киває.

– Привіт ще раз, я Аліна.

– Оля.

– Дуже приємно. Я взяла нам по лимонаду, сподіваюся, ти не проти, – витягає з підстаканників напої, подає мені один.

Аліна сідає поряд, відкидається на спинку та витягує фігурні ніжки у білих шортах. Роздивляємось одна одну, дружелюбно усміхаючись.

Їй личить материнство.

– Ви з Тео давно знайомі?

– Не дуже, – зітхаю я.

– Гарно виглядаєте разом.

– Ем… дякую.

– Знаєш, Теодор мало кому довіряє, але за тебе він готовий будь-кого порвати. Я це відразу зрозуміла, коли вашу фотографію побачила.

– Саме про це й розмова.

– Ой, а де обручка? – тягнеться до моєї руки.

Дивовижна дівчина. Ми спілкувалися дві хвилини по телефону і зараз стільки ж, а здається, що знайомі вже років десять – так легко з нею.

– У нас все складно. Тому мені дуже важливо дізнатися… – зітхаю, усі почуття до Теодора повисли на тонкій ниточці, а ножиці зараз у руках цієї милої рудоволосої дівчини. – Алін, як ви розійшлися? Він напав на тебе? – видихаю майже пошепки.

– От, ну скажеш теж! – сміються її золотаві очі.

– Це означає… ні? – не дозволяю собі радіти завчасно.

– Давненько я не згадувала цієї історії.

Дівчина струшує кучерями, нахиляється до коляски і поправляє пелюшку на сплячому янголятку. Потім шукає очима старшу доньку. Кусає губи.

– Аліно, будь ласка. Мені необхідно почути, що трапилося тоді.

– Він завинив?

– Не знаю, не впевнена.

– Ото вже ці пристрасті закоханих! Гаразд, слухай. Тільки, т-с-с… – підносить пальчик до губ, – це буде наш з тобою жіночий секрет…

____________

Дорогі читачі, завтра вийде глава з флешбеком від юних Аліни та Теодора. На вас чекає трохи підліткової романтики! А ваш автор, як завжди, з вдячністю очікує на зірочки.))