Глава 27

Теодор

Дивлюся, як машини повільно повзуть алеєю. Автобус вивантажує працівників нашого офісу. Навпроти входу блищить чорний лімузин для останньої поїздки Віктора Сергійовича.

Гаразд. Добре. Все за твоїм планом, дядьку.

У повітрі літає важкий і гіркий, «дядьків» аромат. Такого ніхто не купить, а я й не продаю. Це нагадування про нього.

Після вчорашньої розмови з Ніком я додав у аромат тонку, пронизливу ноту імбирної лілії. На контрасті вона лише посилює гіркоту.

Улюблена жінка обрала іншого. Так буває. Я знаю, як це. Потім дядько одружився з роботою і зачинив своє серце в сейфі з цінними паперами. Цей шлях мені теж знайомий. Але останнім часом мене з нього зносить, розгойдує і кидає до ніг тендітної блакитноокої недоторки.

Сьогоднішній день втішає лише тим, що я побачу її. У грудях незвично гуде. Як вона? Чи буде рада бачити мене у відповідь?

Після візиту до лікаря та знеболювальних Оля заснула у машині. Тяжкий був день. Вдома вона одразу пішла до себе і зачинилася в кімнаті.

Як я й думав, у неї розтяг м'язів плеча. Поки вона проходила обстеження, я уявляв, що зроблю тим виродком з її школи.

Ні, Оля більше там не працюватиме. Хоче викладати? Можна влаштуватися до приватної школи, там скрізь камери, охорона.

Знову починаю закипати. Видихай, Тео. З нею все гаразд.

Кілька днів спокою, потім я допоможу дівчині розробити руку. Масаж, плавання. Оля слухняна учениця. Вчора вона пильно стежила за кожним моїм рухом і намагалася повторювати.

Навіть надто старалася.

Тонка маєчка обліпила її поперек, обличчя горіло, а як вона облизувала пересохлі губи.

Все, Теодор, брейк.

Програма щонайменше на сьогодні – переконати дівчину продовжити стосунки після всіх формальностей.

До речі, про формальності.

Зав'язую чорну краватку, одягаю піджак. Трохи хвилююся, як перед кожною зустріччю з дядьком. Але сьогоднішня буде особливою. Від неї я нічого не чекаю і не сподіваюся.

Церемонія проходить перед очима, мов у тумані. Співчуття, чорний одяг, бордові троянди. Ще співчуття, молитви, запах ладану.

З реальністю мене пов'язують тонкі пальчики Олі. Дівчина сама поклала руку на мій лікоть. І коли дихати стає особливо тяжко, я легенько стискаю її. Так легше. Дякую, кошенятко.

Допомагаю Олі сісти у машину. Їдемо на цвинтар.

Дядько розпорядився, щоб його поховали біля брата. Але це за офіційною версією. Тепер я розумію його справжнє бажання. Він хотів бути поруч із Нею. Хоч і по смерті. Що ж, мертвих не судять.

Кидаю жменю сухої землі, відвертаюся від могили. Гіркота стискає горло.

Ну чому ми так мало спілкувалися з дядьком? Так, йому було тяжко зі мною. Але я не виявляв ініціативу, ніколи нічого не питав і не просив. Вдавав, що він мені не потрібен, а сам чекав уваги. Вибачень.

Помічаю у Оліних очах сльози. Простягаю їй чисту хустку. Ми останні йдемо до виходу. Кипариси і кущі глоду тягнуть до нас гілки, змушуючи притискатися ближче на вузькій стежці.

Десь збоку чую сухі клацання. Обертаюся – журналісти. Мало їм було офіційної промови?

– Теодор Платонович, це ваша дівчина? У вас все серйозно? Скажіть пару слів!

Їм що, жити набридло?

Оля тягне мене за рукав. Ловлю себе на тому, що ричу та стискаю кулаки.

Нік швидко підходить і закриває собою мій звірячий оскал. Відволікає журналістів. Щось впарює їм про нові проекти «Viktory-Odor». Як завжди зібраний і розважливий.

Зараз це для мене занадто.

– Сідайте в машину. Зарано розслаблятися, – Нік плескає мене по плечу. – Нам ще слухати останню волю Віктора Сергійовича. А вона в нього була, сам знаєш, не з м'яких.

У кабінеті нотаріуса просторо.

Довгий стіл, масивні крісла, графин, склянки. Оля тягнеться до одного. Встаю та наливаю їй води. Навпроти Нік з блокнотом та ручкою. Конспектувати зібрався? А хоча – це розумно. Знаючи дядька, можу припустити, що там будуть докладні інструкції на кожну копійку.

Нотаріус метушливо проводить у кабінет панночку з високою зачіскою та орлиним носом.

Не впізнаю, хто вона?

– Ірино Рустамівно, сюди будь ласка.

– Отож, розпочнемо. Усі спадкоємці у зборі, – нотаріус шарудить паперами, розкриває конверт і відкашлюється. – Я, Віктор Сергійович Томицький, справжнім заповітом роблю наступні розпорядження…

Дядько жертвує велику суму фонду допомоги дітям-сиротам. Панночка усміхається і підносить хустинку до очей. Виявляється, дядько підтримував фонд та перераховував допомогу щомісяця. Не знав.

Далі очікувано. Будиночок біля озера, човен і все для риболовлі він заповідає Ніку. Вони часто їздили туди разом.

Ну, а тепер до справи.

Нотаріус прокашлюється, витирає хусткою лоба, хоча в кабінеті не жарко.

– Контрольний пакет акцій компанії «Victory-Odor», а також рухоме та нерухоме майно, яке маю на момент смерті, я заповідаю своєму племіннику, Томицькому Теодору Платоновичу, за умови одруження з Савчук Ольгою Петрівною не пізніше трьох місяців з дати моєї смерті.

Що. В біса. Це. Таке?

– У разі невиконання цієї умови або розірвання шлюбу до появи спадкоємця, акції компанії успадковує Прохоренко Николай Ігнатович, а решту майна – Алієва Ірина Рустамівна.

Оригінально!

– Спадкування в даному випадку надається громадянам Прохоренко та Алієвій без права продажу, дарування, оренди, обміну чи іншого способу передачі у володіння чи користування Томицькому Теодору Платоновичу.

Нік вигинає брову та розтягує сухі губи.

Триндець!

Робота в компанії дядька мені не світить, якщо я не одружуся з Олею. Ось що означає цей пункт.

Пощастило, що родич глибоко під землею. Побачив би зараз – придушив.

Ні, це навіть кумедно, дядечку! Дякую, що не вказав у якій позі мені з дружиною…

– Дохід від продажу аромату «Victoriana» я в рівних частинах заповідаю дітям Теодора та Ольги Томицьких. До їх народження коштів будуть перераховуватися до фонду допомоги дітям-сиротам.