Глава 26

Оля

Одягаю спортивний костюм, волосся збираю у високий хвіст іс пускаюсь на нижній поверх.

Ого собі! Тут навіть басейн є. Зупиняюся біля краю, милуючись відблисками від підсвітки. Вода трохи тепліша за кімнатну і зовсім не пахне хлоркою. Шкода, що я не вмію плавати…

Оглядаю ще кілька кімнат і йду на віддалений звук ударів.

За стійками тренажерів рухаються дві постаті, іноді кидаючи одна одну на мати.

– Що з захватами, Тео? Розфокусований. Де рівновага?

Завмираю і ловлю у дзеркалі погляд Теодора. Він струшує з чола вологе волосся і киває чоловікові у білій формі.

– Секунду почекай, Кір. Допоможу дівчині розігрітися.

Ох, це він про мене?

– Привіт, – підходить, виблискуючи розпашілим тілом. Чорна майка обтягує тугі м'язи.

– Привіт, я не вчасно? Можу почекати.

– Та ні, все гаразд. Ми сьогодні затримались. Я включу тобі доріжку. Потрібно розім'ятися.

– Добре, – відшукую потрібний тренажер і роблю крок на платформу.

– Знаєш, як керувати? – Тео застрибує слідом, ставить босі ноги на нерухомі борти. Я відчуваю спиною його гаряче тіло, у груди вривається пряний чоловічий запах. Мотаю головою.

Він витягає руки, показуючи кнопки на панелі. Шумно дихає в мою шию, від чого потилицею пробігають мурашки. Це так інтимно і схоже на обійми. Розглядаю засмаглі руки з пульсуючим малюнком вен. Ледве стримую імпульс притулитися до хлопця спиною.

– Запам'ятала?

– Здається… так.

– Почни з ходьби, потім прискорюйся. Стеж, аби подих не збивався. Десятьох хвилин вистачить.

– Зрозуміла.

У дзеркало бачу, як Тео повертається на мати. Його партнер трохи нижчий на зріст і жилавіший. Повільно вклоняються один одному, стають у стійки. А наступної миті немов танцюють: різкі випади, нахили, захоплення рук – і Тео перелітає на мати з глухим ударом.

– Про що ти думаєш, Тео? Ще раз!

Намагаюся не слідкувати за ними, концентруюся на своєму диханні. Воно нерівне, це через ходьбу – умовляю собі. Потрібно більше займатись спортом. Збільшую швидкість.

За спиною чую ще кілька ударів, смішки та чортихання.

– Спасибі за урок, Кіре.

– І тобі, Тео. Шукай точку рівноваги, ти її сьогодні втратив.

– Та ні, не сьогодні… Трохи раніше. Тебе провести?

– Знайду дорогу, не маленький. А в тебе, бачу, ще один підхід.

– Кіре… – від його тону мороз по шкірі.

– Вже йду. Вибач за больовий. На зв'язку.

Чоловік прямує до виходу, швидко киває мені та зникає за дверима.

Я крокую вже майже десять хвилин – уповільнюю доріжку. Серце пришвидшено б'ється, на лобі проступає піт. Кофту я давно зняла і залишилася у тонкій білій футболці. Вона трохи просвічує бретельки білизни. Весь одяг, який вибирала Мілана, такий: щось обтягує, підкреслює чи оголює. Не вульгарно, трохи натякаючи, але я почуваюся незатишно.

Зупиняюсь, Тео підходить і простягає пляшку. Приймаю. Пити хочеться нестерпно.

– Рум'янець дійсно тобі личить, – зауважує Тео.

Дивлюся на себе в дзеркало – я спітніла, щоки палають, хвіст з'їхав, випустивши кілька пасм. Ну і чого ти хвилюєшся, Олю? Це ж тренування. Так і має бути.

– То що, ти нарешті покажеш, як впоратися з нахабою?

– Бойовий настрій! – усміхається Тео. – Саме те, що потрібно. Нумо ще суглоби розігріємо.

Стає обличчям до дзеркала. Крутить по черзі стопами, колінами, стегнами. Повторюю, намагаючись стежити за відчуттями у тілі. Приємно. Далі йдуть кисті, лікті, плечі… Ой! У найвищій точці руху плече прострілює.

– Олю?

Згинаюся від знайомого болю. Так боліло, коли я виривалась із рук хіміка. Але тоді, на емоціях, я забула про це. І весь день мене нічого не турбувало.

– Розслабся, я подивлюсь, – усаджує мене на лаву. Пальці обережно стискають, проходячись уздовж м'язів, рухають моє плече. – Тут не боляче?

– Ні.

– А тут?

– Ох!

– Це не суглоб і не зв'язки… Імовірніше, розтяг м'язів, але краще зробити МРТ. Сиди не рухайся.

Іде в інший кінець зали, приносить рушник, кольорові стрічки, моток тілесного бинта.

– Треба зафіксувати. Обирай: еластичний бинт на футболку чи тейпи на голе тіло.

– Бинт.

– Окей, – стає переді мною на коліна.

Згортає рушник, кладе мені під пахву. Впевнено та швидко накладає пов'язку. Коли валик бинта опиняється за спиною, нахиляється ближче, перехоплюючи іншою рукою. На його лобі проступає зморшка. Зелені очі уважно стежать за моїм обличчям, реагуючи на мої зітхання. Відвертаюсь, стримуючи сльози.

Ну що я за слабачка така? Вічно мене треба рятувати та лікувати.

– Нічого ж не боліло… – видихаю.

– Так буває, – каже заспокійливо, як я часом зі своїми малюками. – Добре, що зараз виявилося. Могло й за кілька днів, тоді гірше.

– Прийоми… не показав…

– Так, шкода. Тоді теорія. Слухай уважно, – продовжує бинтувати, відволікаючи мене розмовою. – Впевненість та рішучість при самообороні – це дев'яносто відсотків твоєї перемоги. Головне – без паніки. Використовуєш усе, що під рукою. Каблуки, нігті, пилочку, ключі. Відмінно працює удар в пах. Різко. Коліном. Незручно – кулаком. Великий палець завжди загинаєш усередину, ось так, – демонструє на моїй руці. Я відчуваю жар його долонь.

Накидає мені кофту на плечі, командує в телефон:

– Машину до входу терміново. Ні, я сам поведу, і знову мені як маленькій. – Все буде добре, Олю. Зараз зробимо МРТ. Якщо суглоб не пошкоджено, до нашої морської поїздки все загоїться. Якраз будеш купатися, розробляти руку.

Притримуючи за здорове плече, проводить до вхідних дверей.

– Я… не вмію плавати, – зізнаюся ще тремтячим голосом.

– Це нічого. Я навчу.

Через дві сходинки піднімається нагору:

– Іди до машини. Я візьму документи.

Минаю порожню похмуру залу. Зі стіни на мене суворо дивиться покійний дядько. Віктор Сергійович мене попереджав, що буде непросто. Але щоб так!