Глава 25

Оля

Розглядаю фото, які надіслала Мілана. Костя на них схожий на космонавта. Прив'язаний до тренажера з купою дротів та шоломом.

«Вчиться заново ходити», – підписала Мілана. «А це наш вид з вікна», – на знімку усміхнена мама. За її спиною зелень та далекі гірські піки з білими шапками. Красиво. І надзвичайно дорого!

Добре, що Мілан має знайомих у благодійному фонді. Сплатити потрібно лише переліт та проживання. Це теж чимала сума. Але тепер Костя має всі шанси стати на ноги.

«Дякую тобі велике, Мілано! Я оплачу витрати на дорогу і готель. Ти справжній ангел-охоронець для нашої сім'ї», – пишу у відповідь.

Мілана: «За гроші не хвилюйся. Костя мені потрібний як фахівець. Він погодився працювати у моєму центрі допомоги тваринам, який я відкрию невдовзі. Тож ми з ним потім розрахуємось».

Ого! Брат непогано влаштувався – пройшов співбесіду, не встаючи з ліжка. Хоча чому тут дивуватися? Він же справді фанат своєї справи.

Краєм ока помічаю широкоплечий силует і відступаю за високий кущ. Теодор озирається, розмовляє з персоналом. Що це в його руках? Аптечка?

Отже, він весь цей час не зводив з мене очей.

Стискаю пальці в кулак, через що вказівний на правій руці відгукується болем.

Покоївка вказує на мій бік.

Ох, ні!

Не хочу бачити чаклунські зелені очі та слухати дбайливі нотки у оксамитовому голосі.

Я надто довірлива і надто чутлива до його близькості. І я зовсім не розумію гру, яку він веде зі мною.

Нахиляюсь і пробігаю до будинку за кущами. Побуду поки що на кухні. Дівчата служниці казали, що треба ще натерти посуд.

Так, здається, тут ліворуч? Ой, ні, це бібліотека. А тут сходи вниз, значить треба повернутись назад і звернути…

– Ви щось шукаєте, Ольго?

– А… Здрастуйте, Ніку. Так, хочу допомогти на кухні.

– Ну звісно. Дуже у Вашому стилі. Тут праворуч.

– Дякую, – прискорюю кроки. Не хочеться знову натрапити на Теодора. Але й тікати від Ніка неввічливо – сповільнююсь. Та заповнюю нашу мовчанку. – Ви просили список книг про парфуми, вибачте, я ще не бралася за нього.

– То пусте, – розтягує сухі губи. – І Ви вибачте мені.

– Що? – знизую плечима.

– Деякі… незручності, – Нік киває на інший кінець коридору.

До нас швидким кроком йде Теодор, в одній руці аптечка, в інший телефон.

Як він знаходить мене? Тут що, камери – проноситься думка.

– Побачимося завтра. На Вашому місці я б роздобув хороше заспокійливе, – Нік манірно вклоняється і відступає від мене, піднімаючи вище якусь папку.

– Забув квартальний звіт у тебе. Довелося повернутись. А тоді зустрів Олю, вона не може знайти кухню. Ти б провів нареченій екскурсію. Тут справді можна заблукати.

– Так і зроблю, – бурчить Теодор, підступаючи до мене і простягаючи руку. – Я бачив, що ти поранилася. Показуй.

Він ставить аптечку на найближче підвіконня та клацає замками. Будь-якій дівчині приємна турбота. Але це, на мою думку, вже перебір.

Тео відкриває пляшечки, розриває пластирі, у повітрі пахне антисептиком.

Я з відкритим ротом спостерігаю ці приготування. Нік поруч переводить погляд із Тео на мене і, здається, здивований не менше.

– Давай руку, Олю. Потрібно обробити рану.

– Та це ж просто подряпина.

– А якщо інфекція?

– Я сама.

– Тобі буде незручно. Будь ласка, підійди ближче.

Затамовую подих. Він сказав «будь ласка»? І жодного наказового тону? Це щось новеньке.

– Уяви, що це сталося з кимось із твоїх учнів. Твої дії? – добиває мене черговим аргументом.

З ним неможливо сперечатися! Закочую очі і простягаю праву руку.

Теодор невдоволено цокає, розгортаючи м'яту серветку зі слідами крові.

– Не заважатиму вам, – нагадує про себе Нік. – Теодоре, дякую за чай. Оля, постарайтеся сьогодні виспатися.

– Так, Ніку, щодо лаванди… – піднімає голову Тео.

– Ай! – скрикую від його різкого руху.

– Ох, вибач, зачепив? Потерпи трохи, треба промити.

– То що там щодо лаванди, Тео?

– От чорт! Та нічого, про це потім.

– Як скажеш, тоді до завтра, – бізнесмен киває і йде, кілька разів озираючись.

Напевно, мені варто дослухатися поради та дійсно приймати заспокійливе. Тому що від ніжних дотиків засмаглих пальців моє серце б'ється швидше, а подих виходить з-під контролю.

Ні, Олю. Ця людина небезпечна. Перестань думати про нього. У Тео немає друзів, він лякає дівчат у темних закутках і готовий на все заради спадщини.

А ще він морщиться, бризкаючи антисептиком на мою подряпину, наче це йому зараз боляче. І кінчиками пальців обводить маленьку родимку на моєму пальці. Хвилинку! Це вже не входить до дій першої допомоги. Висмикую руку.

– Дякую, а тепер я піду допоможу на кухню.

– Там вистачає помічників. А я обіцяв показати дім. Чи тобі подобається губитися у цих лабіринтах?

– Якщо чесно не дуже, – доводиться знову погодитися з ним.

– Тоді йдемо. Краще почати знизу, там більярдна, винний льох і…

– Ні. Немає сенсу показувати все. Післязавтра мене вже тут не буде. Лише перший поверх.

– Добре як скажеш.

Теодор

Показую кімнати, намагаючись відмахнутися від зазвичай невластивих мені думок.

Завтра останній день?

Оля підпише документи на відмову, отримає гроші та продовжить жити своє окреме від мене життя.

А я знову пірну в бізнес, ділові поїздки, елітні клуби та розваги з черговою дівчиною-лялькою.

Від усього, окрім бізнесу, зводить зуби.

Мені набридли одноманітні ляльки. Я хочу відвезти кошеня на море і трохи відгодувати. І щоб жодна мерзота не торкалася до неї, як той мужик у школі.

А якщо Оля не погодиться на поїздку?

Замислююсь. Зазвичай дівчата мені не відмовляють, але Оля… Я нею я не впевнений.

Таж нічого не заважає мені залицятися до неї! Запрошувати на побачення, дарувати якісь милі дрібнички… Що там ще роблять, аби привернути увагу дівчини? В мене такого досвіду – кіт наплакав. Але я спробую.