Глава 23

Теодор

Кружляю містом в тяжкому очікуванні. Оля на пасажирському мовчазна і якась похмура. Переживає. Чим я можу їй зарадити?

Пропонував перекусити – не хоче. Відвіз до лікарні, аби забрала гроші за лікування. Вона байдуже покрутила в руках стос купюр. Загубить ще. Тож я зупинився біля банку і поклав на її рахунок разом із "зарплатею" за сьогодні та завтра.

Не схоже, аби її це втішило.

Паршиве відчуття – я нічим не можу їй допомогти. І це мене розриває.

Нарешті віддзвонюється Макс. Згортаю до найближчого дворика, різко гальмую, тягнуся до телефону. Оля слідкує за моїми рухами тривожним поглядом, і я ставлю на гучний зв'язок.

– Ну що, друзяки, розклад такий, – басить Макс. – Знайшлася ваша пропажа. Савчук Марія та Костянтин зараз на території Швейцарії. Нещодавно приземлились. І ця дівчина, Мілана, теж із ними.

– В Швейцарії? Якого біса? – не стримую емоцій.

– У них резерв в якомусь медичному центрі. Зараз надійшлю координати.

– Дякую, Максе!

Забиваю в пошук назву центру. Та-а-к, реабілітація травм хребта. Найкращі спеціалісти, останні технології. Нічого собі розцінки! Але й благодійна програма є. Щорічно, десять місць. Завтра починається курс.

Поряд вібрує телефон Олі. Дівчина вискакує на вулицю і нервово ходить навколо машини.

– Алло! Мамо! Ти де? Що з Костею?

Виходжу за Олею, хочу підвести до лави і посадити – ще знепритомніє від хвилювання. Але дівчина зупиняє мене, виставляючи руку.

Окей, я зрозумів.

Слідую за хаотичними рухами Олі, готовий підхопити її будь-якої миті.

– Чому ти не попередила? Я мало не збожеволіла!

Оля сповільнюється, притуляється до дерева, з полегшенням видихає. Це не викрадення. Вже добре.

– Зрозуміло. Так чудові новини. Спасибі Мілані. Подзвони, як влаштуєтеся. Костику привіт.

Оля прикриває очі та обхоплює себе руками.
Мені кортить обійняти її, приголубити, поцілувати тремтячі повіки. Але я обіцяв, що не чіпатиму її. Залишається чекати, коли дівчина сама захоче моїх дотиків.

– Ну що там? – обережно нагадую про себе.

– Мілана влаштувала Костю у благодійну програму реабілітації. Збиралися швидко, в останній момент. До літака не встигли зателефонувати, а потім ніколи не було.

– Ясно. Ти як?

– Я рада, – ловлю в її очах невимовну втому і ледве стримую порив віднести до машини на руках.

– Поїхали додому, Олю, – дивуюся, як легко та природно слова злітають з моїх губ. Мені подобається саме таке їхнє поєднання.

Вона сильніше стискає руки на грудях і повільно та приречено йде до машини. Допомагаю сісти, влаштовуюсь поруч і згадую, як плавно пурхала Оля моєю кухнею, посміхалася і щось тихенько наспівувала. Хочу повернути їй цей настрій.

– Давай купимо продуктів і щось приготуємо?

– Мені не хочеться.

– Їсти чи готувати?

- Ні те, ні інше.

– Тоді я замовлю. Тобі треба поїсти. Завтра…

– Я пам'ятаю, – сухо відповідає, прикриваючи очі долонею. – Похорон, преса та оголошення заповіту?

– Так.

– У мене прохання. Ми могли б поїхати сьогодні до великого будинку?

– У дядьків замок? Не люблю цих помпезних хоромів.

– Будь ласка, – у її голосі такий надлом, що мене прошиває холодом від тривоги. Що це? Посттравматичний стрес?

– Звичайно, Оль, давай. Там гарний сад, погуляєш. Тільки буде трохи гамірно – персонал готуватиме будинок до завтрашньої церемонії.

– От і добре, я допоможу.

– Окей, тільки заїдемо по твої речі.

Дівчина киває та відвертається до вікна. Її рухи та дихання уповільнені, наче з останніх сил. Ну ось, не вдалося мені зберегти нерви ніжного кошеня – сварюся на себе.

Незнайоме відчуття у грудях стискає серце і вимагає обійняти тендітне тільце, розгладити зморшки на її чолі, зігріти тонкі пальчики.

На Оліну долю стільки всього випало останнім часом.

І я на неї теж звалився. Підозрював, звинувачував, допитував.

Але я виплявюсь, умовляю себе, ось розв'яжемося з нашим договором, і я відвезу кошеня на море. Звичайно, треба буде заскочити та глянути на поля нового постачальника, якого знайшов Нік. Але це швидко, а потім сонечко, простір, свіже повітря.

У Провансі всі художники нерви лікували, от і я свою худорлявку повезу. У неї від купання апетит з'явиться, а може, й від чогось іншого.

Уявляю Олю в легкому сарафані на березі моря, запах тихого щастя в її волоссі – і губи розпливаються в посмішці.

Оля

Від пропозиції Тео поїхати додому мені хочеться скрутитися калачиком і ридма ридати. Як я хочу додому! У свою маленьку кутову кімнату, забиту зошитами та книгами.

Думка знову опинитися в одній квартирі з чужою та незрозумілою людиною мене паралізує.

Ні, краще поїхати в той маєток, де можна загубитися в нескінченних коридорах. Не хочу залишатися віч-на-віч із загадковим спадкоємцем і не хочу більше розгадувати його таємниці.

І вже достоту на жодні моря я з ним не поїду!

Тео напав на дівчину, щоб вона закохалася у потрібну людину. Чому ж він не може використати цей прийом на власну користь?

Незрозуміло тільки, навіщо йому моя прихильність?

Від цих думок крутиться голова. Намагаюся просто дожити до завтра. Підпишу відмову від спадщини і нарешті повернуся до свого розміреного, нудного та передбачуванного життя.