Глава 21

Оля

Минула доба, відколи я не бачила брата. Лише доба? Тяжко повірити – стільки всього трапилося за цей час.

Я потоваришувала з Міланою, перетворилася з сірої мишки на доволі цікаву панянку. Настільки цікаву, що хімік накинувся на мене й трохи… Ні, не хочу думати про це.

Краще думатиму про Теодора. Він дивує мене дедалі більше. Спочатку – дикою недовірою та контролем, тепер – відмовою від нашого договору та запрошенням поїхати на море. Як він сказав? «Дружня пропозиція».

Намагаюся уявити шум хвиль та безмежну синь. Так, трохи спокою і природи мені не завадили б, але краще я прийму рішення пізніше.

День тільки розпочався, а я вже виснажена від переживань та думок. Зараз я просто хочу побачити Костю, почути його голос і знову відчути себе молодшою ​​та улюбленою сестричкою.

Одягаю бахіли, халат і швидко йду лікарняними лабіринтами. Теодор слідує за мною тінню. Але, дивна річ, тепер його контроль мене навіть заспокоює.

Заглядаю в палату – на ліжку Кості якийсь чоловік з гіпсом на всю ногу.

Та-а-к. Мабуть, я щось переплутала? Розпитую медсестер. Ну звичайно! Я ж домовилася, щоб його перевели на реабілітацію. А це у іншому корпусі.

З побоюванням поглядаю на Теодора. Але він тримає своїх недовірливих демонів під контролем. Без коментарів терпляче йде зі мною через лікарняне містечко. Помічаю тільки, як щільніше стискаються його губи, а в очі чіпко оглядають все довкола.

Ситуація справді виглядає підозрілою. Відмовки спочатку від Марини, тепер ця історія з Костею.

Нарешті заходимо до реабілітаційного центру. Бачу лікаря, який оглядав  Костю, та полегшено видихаю.

– Іване Юрійовичу! Добрий день. Ми прийшли до Костянтина Савчука. Підкажіть, у якій він палаті?

– Савчук? О, так! Ви його сестра, якщо не помилюсь? – спочатку хмуриться, а потім киває лікар.

– Так, то як у нього справи?

– Не можу сказати – він більше не мій пацієнт.

– Що? – чую, як Теодор поряд із шумом втягує повітря.

– Дівчина забрала його сьогодні вранці.

– Яка дівчина? – кажу онімілими губами.

– Дуже красива. Пощастило вашому братові, – усміхається лікар. - Вона так поспішала, навіть гроші не забрала за лікування. То Ви зайдіть до  бухгалтерії. Знаєте, де вона знаходиться?

– Так, ні… – шепочу розгублено. Відчуваю, як сили залишають мене. Немов хтось відключає рубильники всередині мене. Притуляюсь спиною до Теодора, чи це він мене підхоплює? Неважливо. Важливо лише одне – що з Костею?

Тео нахиляється до мене, на мить ловить мій розгублений погляд і ніжно стискає плечі.

– Подзвони братові, – шепоче мені. – Зараз.

– Лікарю, Ви не могли б описати цю дівчину докладніше? – чую його впевнений низький голос, поки мої тремтячі пальці відшукують телефон.

– О, я не скоро її забуду, – сміється чоловік. – Блондинка, зріст середній, фігура зовсім не середня, гарна засмага…

– … і маленький песик, – домовляють Тео та лікар одночасно.

– То ви знайомі! – сміється лікар.

– Схоже, я погано її знаю, – криво усміхається Теодор. – Дякую, Ви нам дуже допомогли.

Тео дивиться на мене, а я слухаю неживий голос машини: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності. Для голосового повідомлення дочекайтеся…» Набираю маму – те саме.

– У нього вимкнено телефон, у мами теж.

– Зрозуміло, – спокійно відповідає Тео.

Зрозуміло?

Костя зник, з мамою невідомо що, я божеволію, а йому все зрозуміло?

Невже це справа рук Тео? Але ж я не порушувала нашого договору. Робила все, що він хотів! Теодор мучив мене підозрами, а сам... взяв у заручники мого брата та маму?

Це не схоже на нього. Але зараз я просто не можу спокійно розмірковувати – думки скачуть від одного страшного сценарію до іншого.

Теодор знову повертається до лікаря:

– Блондинка нічого не говорила щодо їхніх подальших планів?

– Не пригадую, – хмуриться лікар. – У нас обхід вранці, метушня ще та.

– Іване Юрійовичу, раптом щось згадаєте, це моя візитка, – Теодор швидким рухом опускає в кишеню лікаря прямокутник і доларову купюру. – Дзвоніть у будь-який час.

Чоловіки прощаються, і Теодор веде мене до виходу. На ходу робить виклик, чортихається:

- Мілана теж поза доступом.

У мене підгинаються ноги, і Тео майже несе мене на собі – за нашою традицією. На першому поверсі притуляє до стіни, нахиляється до віконця аптеки.

– Будь ласка, продайте щось заспокійливе для дівчини.

Жінка кидає на мене швидкий погляд крізь скляну вітрину, киває.

– Мені не потрібне заспокійливе. Мені треба зрозуміти, що відбувається! Де мій брат? Це ти підлаштував? Я повинна виконати ще якусь безглузду умову, аби ти повернув маму та Костю?

– Гарна схема. Але доведеться тебе засмутити – це не я, – зітхає Тео. Він бере пляшечку з рук провізора, швидко відгвинчує пробку, та рахує краплі, що падають у ковпачок.

– Не буду я нічого пити, чуєш? Я потім відключюсь на добу.

– Непогана перспектива, як на мене… Чекай!

Тео віддає мені ліки, а сам хапається за телефон, що вібрує.

– Слухаю, Іване Юрійовичу.

Я затримую подих, витягую шию, намагаючись почути слова лікаря.

– Куди вони поспішали? На літак? Велике Вам спасибі.

Закриваю очі від нового нападу паніки.

– Точно не хочеш прийняти кілька крапель? – з тривогою.

Хитаю головою, а потім затримую подих, як він учив. Потрібно швидко прийти до тями і зрозуміти, що робити далі. Викликати поліцію? Шукати рідних Мілани?

– Як хочеш, - Тео крутить в руках кришечку з рідиною, що різко пахне, а потім перекидає її вміст у себе і знову береться за телефон. – Але май на увазі, зараз я викличу важку артилерію. Тож за збереження твоїх нервів не можу ручатися.

Що? Яку ще артилерію? Теодор замислюється на секунду, а потім впевнено вистукує номер.

– Алло, Максе? Це Тео. Так, давно не бачились. У мене тут одна халепа трапилася. Так, краще віч-на-віч. Давай за годину на нашому, встигнеш? – Натискає відбій і киває мені. – Ідемо.