Глава 20

Теодор

Розмова із постачальником затягується.

Жан-Марі не отримав оплати за наступний урожай лаванди. Але це неможливо. Ми співпрацюємо з ним багато років. Дядько сам об'їздив весь Прованс і склав домовленості ще з його батьком. З'ясовую, куди пішли гроші.

Наш новий постачальник – невідома фірма-посередник. Сировина також з півдня Франції, але виробник інший. Підпис – Нік! Та щоб його!

Чортихаючись, повертаюсь у коридор. Олі немає. Вона ще у завуча?

З кабінету виходить жінка середнього віку, зачиняє двері.

– Доброго дня, Ви знаєте Ольгу Савчук?

Жіночка з фіолетовими губами усміхається і киває:

– Ольга Петрівна чудовий педагог. Молода, але діти її люблять і слухаються. Ви хочете до її класу?

– Боронь Боже! Мені й без цього вистачає повчань, – не стримуюсь від зауваження. – Ми разом приїхали, вона давно від Вас вийшла?

– Щойно, хвилини дві тому.

– Зрозуміло. Певно розминулися. Я їй подзвоню.

Завучка ще раз киває і йде, цокаючи підборами.

Набираю Олю – не відповідає. Відкриваю геолокацію. От чорт! Вона залишила сумку у машині.

Перед очима виринає браслет із ключем від осередку, який я сам повісив на її руку. Ідіот! Але з будівлі вона не виходила – я був у фойє весь час. Пожежні виходи?

Оглядаю довгий коридор, підлітаю до схеми.

Так, один поряд, ще два в іншому крилі будівлі.

Біжу до ближнього. Штурхаю плечем – закрито.

За спиною чую чоловічий голос. Мені здається, чи він щойно промович «Оля»?

Смикаю ручку кабінету – замкнено.

У щілину між стулками помічаю рух.

Вони обіймаються?

Ні, це зовсім не обійми! От же мерзота! А потім мене засліплює спалах люті.

Зношу двері з ноги. Підлітаю та мовчки і швидко наношу удари.

Під коліно, сонячне сплетіння, горло.

Недолуге тіло хрипить і завалюється. Ет! Треба було розтягнути йому насолоду.

- Олю?

Вона кашляє і судомно смикає сукню, бліда як крейда. Накидаю на її плечі піджак і підхоплюю на руки. Дівчина здригається та схлипує, тонку тканину моєї сорочки просочує волога.

- Все-все, кошенятко, буде… я поруч, все добре, – виношу її на повітря, опускаю на лавку у шкільному дворі. Оля не розтискає рук, міцно обіймає мою шию.

Гаразд. Знову піднімаю невагоме тільце та йду до машини. Всаджую на сидіння, простягаю пляшку з водою. Оля відпускає одну руку, потім другу. Зачиняю двері.

– Тео?

– Я тут! Я поруч, – обходжу машину і сідаю на водійське, блокую двері.

Дівчина вдячно киває. Допомагаю їй відкрити воду, підтримую пляшку. Руки та губи у неї трясуться.

Ні, так не піде…

– Олю, вдихни глибоко-глибоко, – слухається. – Затримай подих, на скільки зможеш, рахуй секунди, – спостерігаю, як її обличчя розслаблюється, плечі опускаються, рухи очей уповільнюються. – Розумниця. Видихай, і знову затримка. Ти в безпеці. Я поруч.

Бачу, як паніка відпускає її потроху.

– Тобі щось болить?

Хитає головою, щільніше загортається в мій піджак, відвертається.

- Олю, ти чого? Послухай, ти ні в чому не винна. Тобі нічого соромиться, чуєш?

– Він… Що з ним?

– Отямиться. Але я виправлю це… із величезним задоволенням! - відчуваю, як адреналін досі вирує в моєму тілі.

– Ні! – хапає мене за руку. Великі блакитні очі дивляться благально. – Давай просто поїдемо, я хочу побачити брата.

Як на мене, нападник ще недостатньо перетворився на потерпілого. Але залишати дівчину одну зараз не наважуюсь. Стартую двигун.

– Теодоре?

– Так?

– Дякую, що ти все зрозумів правильно і врятував мене.

Її тихі слова б'ють мене під дих.

Я все бачив! І тому врятував її. Але почни я спостерігати цю сцену на пару хвилин пізніше, міг би зробити зовсім інші висновки.

– То дрібниці. І знаєш, давай я покажу тобі пару прийомів для самозахисту. Згодна?

– Так. Ті, що ти там...

– Оглушувальні удари? Відмінний вибір! Але взагалі-то вистачило б і одного.

Продовжую відволікати Олю розмовами, вона швидко приходить до тями. Я встиг. І ця наволоч не встигла сильно травмувати дівчину.

Її телефон оживає.

– Нарешті! Це Марина, – вмикає гучний зв'язок.

– Ольчику, привіт, ти дзвонила? – лунає дзвінкий голос.

– Так, Марін. Хочу заїхати до тебе, познайомити з Теодором. Я розповіла йому про анкету. Він просто хоче з тобою поговорити, – слабким голосом каже Оля.

- От халепа! Доведеться іншим разом, Оль. Бо я поїхала з міста.

– Що? Куди?

Оля притискає руку до грудей, дивиться на мене тривожними очима. Думає, що зараз накинуся на неї з черговими підозрами?

Ну і сволота ти, Теодоре. Морщусь від роздратування на себе. Я дійсно залякав це худеньке кошеня.

– Пам'ятаєш, Пашка про море говорив? То це він серйозно! Я просто очманіла! – белькоче жвава подруга. – Спочатку відгули випрошувала, потім купальник шукала. Коротше, забігалася і зовсім забула тебе попередити. Але як повернемося, ти обов'язково приводь його знайомитися! Я хоч і маю хлопця, на такого ласого денді не відмовлюсь подивитись. Як він там взагалі, Оль? Не чіпляється до тебе?

– Кхм ... Все добре, – Оля насуплюється і пересмикує плечима. Нагадування про чоловічу увагу її зараз напружує.

– Ех, Олько, я б на твоєму місці…

– Все, бувай. Паші вітання, – Оля скидає виклик і довго не піднімає очей. Покручує браслет із ключем. Тонкі пальчики знову тремтять.

Згадую вчорашній вечір, коли в приступі гніву я стискав тендітні плечі і струшував дівчину, наче ляльку. Ото я утнув! Вона ж від кожного клацання здригається, а я її в шпигунки записав. Параноїк!

– Теодоре? – мене шматує тремтіння у її голосі. Я не хочу бути неадекватом для неї, шизанутим та підозрілим тираном. Я хочу їй вірити. З глибоким видихом глушу усі внутрішні запобіжні сирени.

– Так, Олю, я все чув. Подруга на морі, а ти не знала про це, – дівчина перестає катувати браслет і здивовано моргає. – Я теж планую подорож. Потрібно перевірити кілька полів у Провансі. І на море можемо заскочити. Складеш мені компанію?