Глава 18

Оля

Віддалений шум води виносить мене зі сну. Піднімаю голову і озираюсь. У приміщенні порожньо, у вікнах красується ранкове місто. Сусідня подушка зім'ята і пахне пряним парфумом Тео. Що це було вночі? Він до мене чіплявся?

Шелестіння води припиняється. Теодор виходить із ванної кімнати і спокійно йде до гардеробу. З його волосся капає вода. Краплинки збігають донизу, минаючи рельєфні груди та м’язистий прес, і ховаються в рушнику, що низько обгорнутий навколо стегон. Я натягую ковдру вище та заплющую очі.

– Доброго ранку, – чую усмішку у його голосі.

– Доброго, – голос кудись зникає. Відкашлююсь і говорю голосніше. – Так, дякую, і тобі.

– Я вчора заїхав у магазин, купив трохи їжі до сніданку. Подивишся?

– Звісно. Одну хвилинку.

Схоплююся з дивана і відразу сідаю назад. На мені ж лише футболка! А всі речі в гардеробі. Саме там, де зараз Тео та його засмаглі кубики пресу.

Гаразд, треба щось вигадати.

Завертаюсь у простирадло та закриваюсь у ванній. З подивом помічаю біля раковини зубну щітку в упаковці, дезодорант без запаху та новий гребінець.

Це треба ж! Приємно. Приводжу себе в порядок, зручніше зав'язую простирадла навколо себе, на кшталт римської тоги, і прямую до холодильника.

На столі помічаю вазу з фруктами та три кволі ромашки у високій склянці.

Ні, я позитивно не розумію, що відбувається. Але ловлю себе на тому, що гладжу білі пелюстки.

- Ну як, тебе влаштує сніданок, чи заїдемо кудись? – з'являється Теодор вже у чорних штанях і такій же легкій сорочці.

Згадую його запах у своєму сні, поцілунки на обличчі та з поспіхом ховаюся за дверцятами холодильника. Фарба кидається мені в обличчя.

Ні, краще не обговорювати цю тему. Раптом, мені й справді все це наснилося.

Швидко оглядаю полиці: яйця, свіжий сир, сік та моя улюблена полуниця! Зараз уже не сезон, але для Теодора, очевидно, це не проблема.

– Сніданок чудовий, дякую, Теодоре.

Поки він готує каву, переодягаюся в гардеробі.

З приреченим зітханням одягаюсь у нову білизну. Вчора ввечері я хотіла випрати свій комплект, але не наважилася розвішувати трусики перед очима Теодора. А з величезною сушаркою, схожою на космічний корабель, не було сил розбиратися. Поправляю тонкі мереживні бретельки. На диво, вони м'яко та зручно обіймають тіло.

На знак підтримки Тео вбираюся в чорний сарафан з квадратним вирізом і зверху накидаю темно-синє ажурне болеро.

Повертаюся на кухню. Теодор підсмажує омлет, а я беруся за фрукти. Ріжу маленькими скибочками і перемішую з сиром. Ми рухаємося легко і злагоджено, наче готуємо разом щодня. Він подає посуд, наші пальці зіштовхуються, і від цього тілом біжать хвилі мурашок.

За кілька хвилин сідаємо навпроти один одного.

Знову бачу квіти у склянці та переводжу здивований погляд на Тео.

– Не питай, де я їх відкопав, – криво усміхається. – Виявилося, що в елітних квіткових бутиках ромашки не в ходу. Тож довелося пограбувати одну непоказну клумбу.

Уявляю, як Теодор вибирається зі своєї машини, злодійкувато оглядається і влазить дорогими туфлями в садок якоїсь бабусі. Не можу стримати сміху і закриваюся долонею.

– Ну ось, а на подяку, лише глузування, – драматично хмурить брови Тео та тягнеться до склянки, аби прибрати квіти зі столу.

– Ні, облиш! Вони мені подобаються, – видихаю, намагаючись стримати новий напад сміху, – і ромашки, і те, що ти запам'ятав мою анкету.

– Там не дуже багато інформації. Ти нічого не забула?

– Нічого важливого. Звичайно, залишилися всілякі дрібниці.

– Як щодо колишніх стосунків та хлопців? – Теодор говорить так само недбало, в жартівливому тоні, але я ловлю його пронизливий погляд.

Знизую плечима. Серцеві драми юності мене оминули.

Було кілька побачень із однокурсниками та один студентський роман. Він закінчився спокійною розмовою. Ми швидко зрозуміли, що нам не по дорозі – надто різні цілі та погляди на життя. Ще один хлопець із сусіднього будинку пропонував зустрічатися, але я бачила в ньому лише друга дитинства.

Найбільше я постраждала від наполегливих залицянь учителя хімії. Ігор Володимирович часто ловив мене на перервах і кликав у підсобку показати якийсь особливий експеримент. При цьому його глибоко посаджені очі жадібно впивалися у вирізи моїх блузок, а холодні пальці так і норовили стиснути мій стан.

У хвилини сильного смутку за улюбленим другим «Б» я спеціально уявляла затертий піджак хіміка і трохи заспокоювалася – хоча б не треба вигадувати чергову відмовку для нього. Адже йти на відкритий конфлікт із колегою мені не хотілося.

Я взагалі неконфліктна людина, мене дуже засмучують агресія, скандали та плітки.

– Що? Ніхто не вкрав твого серця? – веде густою бровою Теодор.

– Я недовго зустрічалася з одногрупником – не зійшлися характерами. Потім влаштувалася до школи, а там розпочалися навчальні плани, наради, відкриті уроки. Тож часу на особисте життя не лишилося. А у тебе? Ой! – згадую про Мілану та її вчорашнє повідомлення.

– Щодо цього, – Теодор тягнеться до чашки. – Я тепер офіційно вільний.

Спостерігаю, як він із задоволенням робить ковток. Цікаво, чи вчора вночі мені все наснилося? Невже ці чуттєві губи дійсніо цілували мене? Ще й так ніжно, майже невагомо…

– Хочеш спробувати? – каже хрипко.

– Що? - відводжу погляд від його обличчя.

– Мою каву з сіллю?

– А, так… Не знала, про такий рецепт.

Теодор підходить і вкладає у мої руки теплу чашку. Сам спирається на стіл, уважно дивиться, злегка нахиливши голову.

Я куштую каву і прислухаюся до себе. Відчуваю насичений аромат і м'який, без гіркоти, солонуватий присмак.

– То як тобі напій?

– Він мені подобається, – піднімаю очі, і, здається, я говорю не лише про смак.

– Солону каву пили задовго до солодкої. Часто для заварювання використовували морську воду, – пояснює Тео. – До того ж, іони натрію пом'якшують гіркоту та підсилюють аромат.