Глава 16

Оля

Теодор сидить навпроти та делікатно орудує срібним ножем, розрізаючи стейк. Я вивчаю морську фауну: з листя салату стирчать малесенькі восьминоги та величезні креветки.

– Що розповіси про себе? – каже недбало, але його очі чіпко стежать за кожним моїм вдихом. – Давай почнемо з роботи. Тобі сподобалося у родині Клименків? Здається, вони мають величезний будинок. Тяжко прибирати таку оселю?

– Я не працювала у Клименків, – хитаю головою.

– Я знаю, я їх вигадав.

– Ти… що?

– Зателефонував в агентство. Тебе немає в їхній базі. Всі рекомендації липові, а ти навіть не доклала зусиль вивчити свою анкету, – Теодор каже спокійно, граючи блискучим ножем. А мені здається, я відчуваю його гнів шкірою. – Що ти скажеш на це?

– Так… я хотіла все пояснити, – думки плутаються від хвилювання. Я ніби складаю іспит без підготовки, а мене ще й застукали за шахрайством. – Справа в тому, що в агентстві працює моя подруга. Марина. Вона побачила, що ви шукаєте покоївку, і сама створила мою анкету та рекомендації.

– Як несподівано, – кидає Тео, зминаючи серветку.

– Я пішла на це заради мого брата. Коли він потрапив до лікарні, бралася за будь-яку роботу, аби вистачало на ліки. Насправді я вчителька початкових класів, і дуже люблю своїх учнів, – згадую невгамовний другий «Б», і сумно посміхаюся. – Їх довелося передати іншому викладачеві. Для дітей це стрес. Дівчатка навіть плакали, коли я йшла, а Сергій Крилов подарував мені свій пенал на згадку.

– Зворушливо. Дуже. Особливо про сльози першокласників, тут ти вивчила текст на відмінно, – обриває мої зізнання холодний голос.

У мене навіть дух захоплює від такого цинічного зауваження. Ну звідки в людині така тотальна недовіра?

Пам'ять послужливо видає коротку, але яскраву розмову з вмираючим стареньким.

Ну звичайно!

Теодор рано втратив сім'ю, а дядько не приділяв хлопцеві жодної уваги. Можливо, в цьому річ?

Згадую величезні металеві двері сейфа, телефон з геолокацією, недовіру до помічників та Ніка. А що Тео сказав після поцілунку у ресторані? Що я… непогано прикидаюся!

Теодор не довіряє всім, отже, і мені.

По-хорошому, проблеми довіри цієї людини абсолютно мене не стосуються. З іншого боку, я не хочу, аби він тримав мене у гарній клітці, контролював кожен крок і підозрював невідомо у чому.

Голова гуде від думок, я відкидаю волосся з обличчя та глибоко вдихаю. Терпіння, Олю. Трошки терпіння. Уяви, що тобі трапилася важка дитина.

– Ти маєш рацію, Теодоре, я викликала твою підозру фальшивою анкетою. Але в іншому я абсолютно відверта з тобою. І мене ранять твої натяки…

– Відверта у всьому? – здвигає брови недовірливий красень. – І в тебе немає жодних справ із Ніком?

– Ні, звісно ні, – видихаю з ошелешенням. Звідки такі думки?

– У нього є твій номер.

– Я не давала.

– Я бачив, що він записаний у тебе в контактах.

– Почекай, Теодоре, – та що ж це таке? Тепер я почуваюся як на допиті. У горлі пересохло, дихання збивається. – Я не знаю, звідки в нього мій номер. Але ж ти віддав мені свій телефон, правда? Можливо, контакт Ніка залишився у пам'яті?

– Можливо, але що ти обіцяла йому, коли ми були у банку? Якийсь парфумерний список, – Теодор стискає кулаки до білих кісточок.

– Список? – намагаюся зібратися з думками. - О! Так! Ніку сподобався роман "Парфумер". Він хоче прочитати інші книги, де згадуються парфуми. От і все.

– Ти обіймалася з ним у ресторані! – Теодор зі скрипом відсуває стілець, робить кілька рвучких кроки і нависає наді мною величезною розлютованою тінню. – Що це було, Ольго? Відповідай! Я все бачив – сильні руки легко відривають мене від стільця і ​​струшують за плечі. Зелені очі кидають блискавки, ніздрі роздмухуються. – Я повівся на твої казочки про хворого брата як останній дурень! А ти відійшла на три метри і кинулася в обійми до незнайомця, ти це хочеш сказати?

– Я… я перечепилася. Сама не знаю, як так вийшло. У мене ж сльози стояли в очах, і я… мабуть, спіткнулася. Ось і все! Микола стояв поряд і підхопив мене.

– Як все продумано. Нема до чого причепитися, – гарячі лещата врізаються в мої плечі, тіло тремтить а голова паморочиться від хвилювання.

– Теодоре! Мені боляче!

Він моргає і з подивом дивиться на свої руки. Розтискає пальці та відступає.

– Пробач. Я не виношу обману.

Розтираю плечі та втомлено прикриваю очі. Він не вірить мені і біситься, як дикий звір.

– Завтра познайомиш мене з братом і тією дівчиною з агенції, – Теодор повертається на своє місце та знову береться до вечері. – А зараз доїдай свій салат, – киває на мою повну тарілку. – Твоя мама права – ще трохи і ти перетворишся на самі кісточки.

– Розкажи про своїх батьків, – слова вириваються самі собою. Мені здається, я зможу знайти тут якісь відповіді, підказки, як поводитися з цим грізним і недовірливим звіром.

Теодор примружує очі в роздумі, кілька разів розмикає і стуляє губи.

– Мені ж треба ще два дні бути твоєю нареченою, – використовую його відмовку. – Подумай сам, якби я була шпигуном, я б і так знала про тебе все. Ти нічого не втрачаєш.

– Не впевнений, але добре, твоя правда.

Теодор задумливо пропускає крізь пальці свої золотисті пасма.

– Що тобі цікаво?

– Твій перший спогад.

Він піднімає голову і розгублено вдивляється в далечінь.

– Не люблю згадувати дитинство.

– Просто приємний епізод, чи якийсь яскравий образ.

– Запах моря. Ми часто їздили на море.

– А я жодного разу не була.

– Серйозно? Не може бути!

– Так, тато рано помер, а нас у мами було двоє. Ми їздили в табір біля річки та озера, але на море – жодного разу не потрапили. Хотіли цього року, – зітхаю я. – Навіть закордонні паспорти зробили усією родиною. Костя відкладав на Середземне, а тут цей нещасний випадок.