Глава 15

Оля

От я дурепа! Лаю себе, поки Теодор веде машину вечірнім містом.

Мені здалося, що я йому не байдужа. Він слухав і втішав, обіймав так, наче готовий захистити від усього світу.

А виявилося, що він готовий на буд що заради спадщини.

Красунчик думає про бізнес, а я думаю про його поцілунки.

Ідіотка наївна! Ти що, не бачила його дівчину? Думка про Мілану врізається в мене гострим лезом.

Тим більше, що тепер я знаю її краще. І вона не порожня лялька – закінчує економічний факультет, знає три мови, любить тварин. Так, вона має пунктик щодо одягу. Але що поганого у тому, що людина стежить за модою?

А мені б не завадило стежити за своїми думками. Я знову згадую тремтіння від нещодавніх поцілунків і мене охоплює прикрість. Чому я так реагую на Теодора? Так, високий, засмаглий, м'язистий. І цього тобі достатньо, Олю?

Ні. У пам'яті спливає наша нещодавня розмова. Мені подобається його захопленість, професіоналізм. Сила волі. Згадую, що говорив про нього покійний дядько. Теодор досяг успіху власними силами. Він створив щось надзвичайне у своїй справі, і він дуже наполеглевий. А ще – самотній.

Кидаю на хлопця погляд з-під вій.

Декілька пасм впали на високе чоло. Руки з вивіреною точністю керують машиною. У погляді зелених очей холод і замкненість.

Як це? Зростати без батьків? Я маю частково розуміти Теодора.

Тато помер від серцевого нападу, коли мені було чотири. Я майже не пам'ятаю його. Але в мене завжди були Костя та мама. А у Тео? Гроші та вічно зайнятий роботою дядько-бізнесмен.

– День минув, а ми так і не дізнались одне про одного як слід, – сухо зауважує мій наречений. – Не хочу, щоб хтось нам заважав.

Я ловлю себе на думці, що справді хочу дізнатися про нього більше. Тим часом машина в'їжджає до підземного паркінгу величезного хмарочоса.

– Я вирішив, що у моїй квартирі нам буде зручніше. Не люблю дядьківські хороми.

Хлопець глушить двигун, бере пакети та йде до ліфтів, міцно тримаючи мене за руку.

– Ти хочеш, аби ми ночували разом? – від цієї думки шкірою повзуть мурахи.

– Я хочу, щоб ти була біля мене постійно. Я маю на увазі щохвилини. Це ми теж обговорювали, – сухо доповідає Тео.

Він заходить до просторої кабіни ліфта, але не відпускає мою руку, наче я можу щомиті випаруватися.

– Але я не маю з собою жодних речей.

– Мілана привезе.

– Мені треба передати гроші братові.

– Я скину на карту.

Повітря між нами електризується. Я відчуваю, як мої жалюгідні спроби ухилитися дратують Тео.

Він напружений і, схоже, стримує гнів під тонким шаром спокою. Мене ж огортає легка паніка.

Зараз він закриє мене в квартирі і змусить робити невідомо що. Але ж ми так добре спілкувалися в ресторані, тепло та довірливо. Та що з ним сталося, чому він замкнувся і знов перетворився на байдужого командира?

Подумки прокручую нашу розмову за столиком, поки ліфт злітає на якийсь піднебесний поверх. На майданчику лише дві квартири. Тео відчиняє броньовані двері і підштовхує мене в темряву.

– Ось ми і вдома, люба, – глузливо каже Теодор, відключає сигналізацію та клацає кнопками.

Мене на мить засліплює величезний простір квартири-студії.

Світлі меблі, високі стелі, вікна на всю стіну, зачинені білими панелями. На кухні виблискує хромом сучасна техніка. А це що? Схоже, сходи на другий поверх.

На кілька хвилин усі думки вилітають із моєї голови. Я з цікавістю розглядаю розкішне помешкання. Воно майже стерильно чисте, лише невеликий шар пилу говорить про те, що тут ніхто не жив останнім часом.

Широкий диван химерної форми, проектор, кілька стелажів з баночками та пляшечками різних розмірів та форм.

Теодор уважно спостерігає за моєю реакцією, а потім натискає якусь кнопку. Завіси на вікнах плавно повзуть угору.

Все місто наче на долоні. Підходжу до скла і кілька хвилин розглядаю запаморочливий вид. Десь там, майже на околиці загубилася моя квартирка.

Треба зателефонувати мамі, попередити, аби не чекала. Я витягаю із сумки телефон.

– Кому дзвониш? – Тодор розвантажує пакети на кухонний стіл.

– Мамі, не хочу, щоб вона хвилювалася.

– Увімкни гучний зв'язок, – його тон не підлягає запереченню. – Це проблема? – уточнює, помічаючи мою розгубленість.

– Ні, просто… не думаю, що тобі буде цікаво.

– Я сам вирішуватиму, що мені цікаво, – зблискують холодною зеленню очі.

Та що не так із цим хлопцем? Підозрілий як Отелло.

Кручу телефон в руках, але відкладати дзвінок немає сенсу. Та й приховувати мені нема чтого, одначе Дездемону це не врятувало.

Ну гаразд, найкращі ліки від недовіри – відвертість. Тому я підходжу до Теодора, кладу телефон на стіл і вмикаю динамік.

Мама бере трубку майже одразу:

– Алло, Олюшко! Ну, як справи на роботі?

– Привіт, ма. Якщо двома словами, все добре.

Помічаю, як Тео піднімає куточок вуст.

– Ти коли додому? Я млинці печу. Приходь, поки не охолонули, – впізнаю колишню життєрадісну мамусю і теж мимоволі усміхаюся.

– Знаєш, я сьогодні тут залишуся, – спостерігаю як Теодор уважно вслухається в мамин голос та кухонний шурхіт. – Дитина трапилася вимоглива, треба за нею доглянути, – Теодор глузливо піднімає брови.

А я тішуся, що мама більше не ставить запитань. Минулого місяця я два тижні працювала нянею, і кілька разів залишалася з ночівлею. Не люблю брехати, особливо близьким людям. Але я на всі сто впевнена, що Теодор був ще тим маленьким бісеням. Тож, по суті, я сказала правду.

– Тебе там хоч годують, Оль? Ти в мене зовсім схудла, – перемикається мама на вічну тему.

У відповідь я витягаю шматочок перцю з контейнера і з хрускотом відкушую.

– Так, якраз вечеряю, ма.

– Ой, ну тоді не відволікаю. Ти завтра вранці приїдеш?

Переводжу погляд на Теодора. Він хитає головою.