Глава 11

Оля

Після моєї пропозиції допомогти, Мілану як підмінили. Ні, звичайно, я не стала її улюбленою сестрою чи хоча б милою сусідкою. Але з брудної плями та настирливої ​​мухи я перетворилася на піддослідного кролика. А цим тваринам часом надають багато уваги.

Але справжні дива почалися згодом.

Поки я розмовляла з лікарями та вирішувала фінансові питання, Мілана з Костиком спілкувалися в палаті. Блондинка примудрилася навіть пронести до нього собачку. Костя захотів сам її оглянути.

З лікарні ми вийшли замислені. Мілана, мабуть, хвилювалася про Зефірку, а я дивувалася енергії та живому блиску в очах Кості. Давно не бачила брата таким натхненним.

І чому я раніше не здогадалася притягнути йому якусь тваринку? Правду кажуть, що улюблена справа – найкращі ліки.

– Я візьму таксі і з'їжджу до ветклініки, – каже Мілана, забираючи з машини сумочку. – А на тебе вже чекає мій стиліст. Не хвилюйся, я йому все докладно пояснила. Будеш справжньою красунею, Оль, обіцяю! – Блондинка притискається до мене напудреною щокою і біжить до свого таксі.

Оце так перетворення! Із кролика – у хорошу знайому, не менше. Добре, умови роботи покращуються. Відкидаюсь на сидіння та посміхаюся.

Ось недаремно я своїм першокласникам кажу: треба до всіх ставитися по-доброму, лагідно. Тому що всі люди насправді хороші. Просто у когось горло болить, або каша дісталася з грудочками, або як у Мілани – собачка захворів. Ось вони і ходять колючками.

На жаль, з дорослими це правило не завжди працює. Я згадую пильний зелений погляд, холодний голос Теодора і важко зітхаю. Посмішка гасне сама собою.

За пару годин знову зустрічаємося з Міланою.

– Уявляєш, вони підтвердили діагноз Кості! І таке лікування призначили, як він казав. А він же лише дві хвилини потримав Зефірку у руках! – Мілана стоїть за шторкою роздягальні та подає мені вішалки з одягом.

Я намагаюся не дивитися на бирки – раптом ще знепритомнію.

З дзеркала на мене стріляє очима… не сказати красуня, але дуже цікава дівчина. Після ламінування мої неслухняні пасма лежать гладкою хвилею і сліпуче блищать.

Фарбуватися я відмовилася категорично. Навіщо заради трьох днів псувати волосся? Тоді майстер запропонував тонування. Колір зійде сам собою за місяць, а ефект майже такий само.

Так, варто визнати, що бути фіктивною нареченою іноді навіть приємно. Особливо після того, як Мілана пом’якшала у спілкуванні зі мною.

Ми весь день з нею тепло прогомоніли. Вона розпитувала мене про сім'ю, про роботу, але найбільше її цікавив мій старший брат. Він у мене і справді особливий, найкращий!

– А у вісім років я впала з дерева і підвернула ногу. Так Костя мене на шиї додому тягнув, а він лише на пару років за мене старший. Він з дитинства був дуже сильний і впертий. А зараз він професійно захоплюється спортом, тріатлоном. Вірніше, захоплювався… – замовкаю і мало не плачу від спогадів, що знову зринули. Затинаюся, та промовляю пошепки. – Ми мало не втратили його.

– Але він зможе ходити, правда? – також шепоче з-за штори Мілана.

– Я вірю в це. Він зробить усе, що від цього залежить.

А я маю зробити все, що залежить від мене. Бути старанною та слухняною нареченою. Усього лише три для і три поцілунки.

У Мілани оживає телефон.

– Так, Тео, вона майже готова. Все, як ти просив. Решту я сама доберу, розміри запам'ятала. Ні. Ні, і завтра я тобі не допоможу, у мене справи, – вона відходить від кабінки, але починає говорити голосніше, і я чую кожне слово. – Так, уявляєш, у мене теж є справи та цілі. І взагалі, годі мною командувати! Все, бувай! – Мілана пирхає, телефон зі стукотом приземляється на невидиму поверхню.

Ого! Багаті теж плачуть – згадую стару приказку. Зазвичай я не підслуховую чужі розмови, але від імені Тео мене пробирає озноб, а всі почуття загострюються.

– Все нормально, Мілан? – намагаюся втішити дівчину, чую як вона сопить і схлипує.

– Все добре.

– Вибач, якщо я завадила твоїм планам.

– Ти не завадила. У мене їх ще немає. Але я запланувала час, аби їх придумати. І вони будуть дуже важливі!

– Звичайно, Мілано. Ти дуже здібна і талановита, – застібаю останній ґудзик і виходжу з роздягальні. – Дивись, як ти мене змінила! – кручюся перед дзеркалом і кокетую перед невидимими шанувальниками.

Блондинка посміхається і швиденько струшує сльозинки з довгих вій.

– Ти таки залишила свою блузку?

– Так, мені здається, вона підходить?

Мілана киває та зрізає ножицями цінники.

– Я задоволена, так і поїдеш до нього. А це я зараз віднесу до каси.

– Мілан, – відчуваю, що завоювала довіру дівчини і наважуюсь поставити важливе для мене питання. – Ти давно знайома з Теодором. Може, є якась порада. Що я маю знати, аби налагодити з ним спілкування?

Мілана не роздумує жодної секунди.

– Ніколи не обманюй його. Навіть у дрібницях.

Клас! Відмінна порада. Шкода, що я не можу нею скористатися. Занадто пізно. Із самого початку це була безглузда ідея. Фіктивна наречена з'явилася, бо спочатку я стала фіктивною покоївкою.

Я маю виправити ситуацію. Ніколи не пізно сказати правду.

Точно! Так і зроблю. Побачу Теодора і відразу зізнаюся, що моя анкета – підробка. Нехай на одну брехню мені буде легше.

Від цього рішення, ніби камінь спадає з плечей і дихання майже не збивається від думок про близьку зустріч із нареченим.