Глава 8

Оля

Ну ось і все, я стискаю руку чарівному дияволу. Договір укладено.

– Чудово. Тоді вирішимо технічні питання, і сьогодні я тебе відпускаю.

– Що? Я можу жити вдома?

– А ти хочеш залишитися тут? – глузливо піднімає темну брову мій наречений.

– Ні!

– Так і знав. Ось, тримай. Це за завтрашній день, – Тео простягає конверт і телефон останньої моделі.

Забираю гроші, але телефон? Для чого?

– Твій бабцяфон не підтримує геолокацію, – наче читає думки мій новий роботодавець. – Не забувай, на найближчі три дні ти моя, і можеш знадобитися мені будь-якої хвилини.

Ох, щось мені не подобаються слова "ти моя" з його вуст. І телефон цей дорогий. Хоч би не розбити.

– І потім, раптом я захочу надіслати тобі фото.

– Які фото?

– Своєї улюбленої машини, а не те, що ти подумала, – посміхається Тео.

– Нічого я такого не подумала! – обурююся його вульгарним натякам і водночас відчуваю хвилю тепла, що лине до обличчя.

– Будь постійно на зв'язку. Ми повинні дізнатися один про одного якомога більше. Родичі, друзі, улюблені страви. Щоб не вийшло, як нещодавно із книжковим клубом. Сімку сама вставиш, чи допомогти?

– Сама! - згадую секунди паніки, коли Нік захопив нас зненацька банальним питанням про знайомство, і тягнуся до мобільника.

Теодор відводить руку з телефоном і знову простягає, немов грає з кошеням!

– А знаєш, мені подобається, коли ти червонієш. Варто частіше викликати в тебе рум'янець.

Вириваю з нахабних пальців телефон. Тео ловить мою руку і затримує у своїй, уважно дивлячись у вічі. Мене затягує у зелені вирії, коли…

– Пусю, ну ти довго ще працюватимеш? – у кабінет без стуку впливає спокуслива блондинка.

– Мілано! – Тео відпускає мене і різко обертається. – Стукай наступного разу.

Блондинка невдоволено випинає пухкі губки і ковзає крізь мене розфокусованим поглядом. Наче я брудна пляма на дивані, не більше.

– Візьми в Олі номер. Ти везеш її завтра на шопінг.

Це навіть приємно чути – він не лише зі мною застосовує наказовий тоні.

Блондинка зітхає і дістає із вузьких джинсів рожевий стільниковий.

Дівчина сідає поряд. Я вставляю картку в новий телефон і ми обмінюємося номерами. Від красуні солодко пахне, шкіра золотиться засмагою, на довгих нігтях виблискує нюдовий лак. Легкий макіяж лише підкреслює ідеальні риси обличчя.

– Потрібен гардероб на тиждень. Щось чорне, жалобне. Пару коктейльних суконь, і на кожен день. Візьмеш мою карту.

Теодор оцінюючи дивиться на нас. Мене обпалює його погляд. Розумію, що у порівнянні з Міланою я і справді виглядаю сірою плямою. Мені хочеться заплющити очі і зникнути, але я лише розгортаю плечі і струшую з очей неслухняне пасмо.

- Так, Мілано, і твої улюблені салони теж знадобляться.

Дівчина окидає мене байдужим поглядом і киває, продовжуючи вистукувати по екрану.

– Ой, знаєш, я хотіла Зефірку відвезти…

- У мене немає часу. І будь ласкава, вдягай форму служниці.

- Та навіщо, пусю? Цей твій Кощій Гнатович поїхав, я сама бачила.

– Він забув квартальний звіт. Або спеціально залишив, щоб з'явитися зненацька, або надіслати когось зі своїх помічників.

– Пусічку, тобі теж потрібні помічники. Чому тобі ніхто не допомагає? Тоді ти б міг більше часу проводити зі мною.

– Я не довіряю їм. І Ніку також. Він щось підозрює. Що скажеш, Олю?

– Так. Мені також здалося, що Нік нам не повірив.

– Чула, Мілано? Одягайся скромніше, і вдома лише у формі покоївки.

– А що персонал подумає?

– Що ми граємо у рольові ігри? Не знаю, мені байдуже.

Дівчина витягує стрункі ноги та проводить пальчиками по стегнах.

– Але мені зовсім не пасує сірий колір. До відтінку шкіри не підходить, пусю!

– А мені не підходить, коли ти називаєш мене "пуся"! Звідки ти взагалі взяла це дурнувате прізвисько? – Теодор зводить брови і роздивляється блондинку, ніби бачить уперше.

Я намацую свою сумку і кручуся біля дивана, намагаючись обійти Теодора. Парочка не соромиться з'ясовувати стосунки при сторонніх. Що ж, це їхнє право. Але в мене взагалі інші плани на вечір.

Мені кортить дістатися додому, побачити маму, дізнатися подробиці про Костю і обов’язково змити з себе запах одного оманливо-привабливого брехуна.

– Проведи Олю, нехай її відвезе твій водій. А мені ще треба попрацювати.

Теодор не чекає на нашу реакцію, йде до столу і відкриває ноут. Чоловік зосереджений і замкнутий, чуттєві губи стиснуті, і тільки рука видає його хвилювання – нервово ворушить каштанові пасма.

Я бачу, що Мілана засмучена. Але вона намагається це приховати. Встає і з виглядом господині показує мені напрям. Чи просто нагадує, де вихід, чи шле мене куди подалі. Але я не готова включатися у це протистояння. Немає ні бажання, ні сил.

У коридорі питаю в Мілани, де туалет, закриваюся і тру обличчя холодною водою.

Ще трохи, Олю. Ти молодець. Тепер у тебе є новий телефон, водій, а завтра буде багато нового одягу. Це ти зможеш витримати заради здоров'я коханого брата? Так, до такого мене педагогічний інститут не готував, але я впораюся.

Мене турбує лише остання умова – поцілунки. Але наступного разу я не розгублюся і не попливу в гарячих руках ловеласа, як шматок масла на сковорідці.

А ще подивимося, як він виконає свою частину обіцянки.

Немов підслухавши мої думки, телефон видає мелодійний пасаж.

Відкриваю вхідні: «Завтра у банку «Золоте століття» о 16:00. Передам склад Ангела. Візьми документи для відкриття рахунку». Замість підпису – "Т".

Ясно. Зрозуміло. Ось і почалося робоче листування.

Звідки в нього мій номер? Запам'ятав, коли я Мілані диктувала?

Набираю відповідь: «Спасибі, Теодоре. Побачимось завтра».

Підтримуватимемо стриманий і ввічливий тон у розмові. Хоча б у письмовій.