Глава 5

Відправляю Мілану з валізами нагору, подалі від занадто цікавого заступника, а Олю завожу до свого імпровізованого кабінету.

Під час хвороби дядька довелося перебратися зі стильної квартири біля офісу до цього пафосного маєтку. Він мені ніколи не подобався – не будинок, а музей. Навіщо дядько такий відгрохав? З винним льохом, бібліотекою, міні-кінотеатром та басейном. Хоча сам практично мешкав в офісі. Дивний був старий.

Оля втомлено опускається у крісло. Помічаю її блідість і згадую, що вона нічого не їла зранку.

– Хочеш перекусити?

– Ні, дякую, Теодоре. Давайте одразу до справи.

– Чашку кави?

Дівчина киває. Підходжу до письмового столу та через внутрішній зв'язок роблю замовлення на кухню.

– Спершу пропоную перейти на «ти». Ми все ж наречені, – намагаюся розрядити обстановку, але Оля не посміхається.

– Добре, Теодор. Давай на ти. Ти – безсовісний ошуканець і лицемір! – раптом спалахує дівчина. – Як можна було брехати вмираючому? В останні хвилини думати про свою вигоду? Це… Це жахливо! Ти хоч розумієш, як це нелюдяно? Це зрада!

Оля схоплюється і починає нервово ходити кімнатою. Спираюсь на стіл і розглядаю наречену.

Хм, а в ній є вогник! Щоки від гніву розчервонілися, очі виблискуюсь, губи тремтять.

За реакцією Олі цікаво спостерігати. Вона дає мені прочуханки, як завучка хулігану. О, та у неї ж педагогічна освіта!

– Я не думав про вигоду, я просто хотів заспокоїти старого. Ти сама чула, що він змінив рішення в останній момент, – упевнено відповідаю, адже так все і було насправді.

Оля зупиняється навпроти і з ненавистю кидає погляд. Це виглядає навіть мило. Дівчині доводиться задирати голову, щоб дивитися мені у вічі.

– Наступного разу виховуватимеш своїх учнів. Сюди ти прийшла працювати покоївкою, – нагадую панянці її місце. - Але в мене є краща пропозиція. Не доведеться навіть пил витирати. Ти всього лише побудеш моєю нареченою три дні і за кожен з них отримуватимеш тисячу доларів. Згодна?

Я призначив стартову ціну і чекаю, що Оля почне торгуватись. Але вона веде розмову в інший бік.

– Чому три дні?

– На третій день відбудуться похорони, а після них оголосять заповіт.

- І що буде потім?

- Потім ти напишеш відмову від своєї частки на користь мене і отримаєш за це ще десять тисяч. Запитання?

Дівчина робить рвучкий вдих і похитується. Притримую її за руку. Ну що за вразлива істота мені трапилася?

Оля переводить тривожні блакитні очі на мої пальці.

– Що значить, буду нареченою? – сіра мишка закушує губу і мило червоніє.

– Що входить до списку моїх… е… обов'язків?

– Нічого, що зіпсує репутацію училки, – посміхаюся. – Для цих цілей я накинув око на одну «покоївку». Вона саме розбирає зараз валізи. До речі, і що стосується гардеробу.

Виразно оглядаю жахливу сукню.

Оля нервово смикає край спідниці, але це ніяк не приховує її худих ніжок.

– Мілана відвезе тебе завтра на шопінг. Сама розумієш, на похороні будуть журналісти. І, прошу, зроби щось із зачіскою. – Тягнуся до її розпатланого волосся і поправляю одне особливо неслухняне пасмо.

Волосся тане у пальцях, наче шовк. Таке м'яке. Мабуть через те, що колір натуральний. Зараз Оля нагадує мені вуличного кошеня, якого хочеться нагодувати, викупати та розчесати.

Дівчина відсахується від мене і дивиться насторожено.

– А що буде, якщо я не погоджусь?

– Ну ось, навіщо ти так, Ольго? – напускаю на себе грізний вигляд.

Іноді натяк на перевагу дає більше результатів, ніж тисяча слів найлогічніших переконань. Цьому мене навчило саме життя.

– Подумай про своїх близьких. Навіщо тобі зайві проблеми? Тобі і зараз вистачає хвилювань, чи не так? – роблю пробний кидок та спостерігаю за реакцією. Влучив?

Дівчина блідне і замахується на мене тендітною ручкою. Без зусиль перехоплюю зап'ястя.

- Не смій! Ти… ти чудовисько!

Ого! Здається, я зачепив осине гніздо. Ні, ця лінія переговорів була невдалою.

– Я… я піду до журналістів!

Зрозуміло, демонстрація сили на цю дівчину не діє.

– Ну все-все, Олю! Заспокойся, я пожартував.

– Не смій наближатися до мене чи до Кості! – кричить вона голосніше.

– Добре-добре, як скажеш. Я лише хотів, аби ти погодилася, – утримую дівчину за плечі і трохи струшую, щоб вона прийшла до тями. – Я нічого не зроблю твоїй родині і тобі чуєш? Лишень шукав твоє слабке місце.

- Відпусти! Не чіпай мене, ошуканец! Негідник і брехун!

О ні тільки не це.

Краєм ока бачу, як повертається дверна ручка.

Хто може вдертися до мене без стуку? Точно не прислуга. Мілана не вийде з кімнати, доки не розбере багаж і не розвісить свої ганчірки по кольорах. А це ще з півгодини точно.

Тоді хто це може бути?

Ох, як же недоречно сіра мишка вирішила показати характер!

Часу немає, залишається закрити дівчині рота єдиним доступним способом.

Притискаю до себе худеньку. Вона робить слабкі спроби вирватись, але це без шансів. Піднімаю підборіддя і ловлю її збентежені губи.

Вона морщиться у марній спробі відсунутись. Сподіваюся, збоку це схоже на пристрасний поцілунок.

Дівча пручається ще кілька секунд, а потім її тіло розслабляється. Ось так краще. Її губи немов тануть під моїм натиском, піддаються. Я вдихаю запах її шкіри, такий тонкий і невловимий. Не звертав на нього уваги досі. Але тепер він крутить мені голову.

Вдихаю глибше і пом'якшую поцілунок. Дівчина тремтить і видає трохи чутний стогін, я притискаю її сильніше. Вона така ніжна, солодка, що я втрачаю відчуття часу.

Мою увагу відволікає лише нав’язливий брязкіт. Насилу відриваюся від поцілунку і помічаю піднос на столику.

– Не хотів заважати, – Нік єхидно посміхається. – Був біля кухні та вирішив занести вам каву. Тисяча вибачень вже йду.

– Ні, Нік! – скрикує Оля і швидко кліпає очима. – Прошу, залиштеся. Ви маєте про що поговорити. А я… Мені треба… Я скоро повернусь. – Вона дивиться на мене із благанням.