Розділ 6

Максим : 

Її слова застрягли в повітрі важкою, майже відчутною вагою. Двері мого кабінету так і залишилися зачиненими, а Віра завмерла на півдорозі, спиною до мене. Її плечі напружено піднялися, а руки стиснулися в кулаки. Вона не хотіла обертатися, бо чудово розуміла: я маю рацію.

Я повільно відставив склянку з водою на стіл і зробив кілька кроків у її бік.

— Повернись, Віро, — мій голос прозвучав уже без колишньої зарозумілості, набагато тихіше і з ноткою втоми. — Давай поговоримо як дорослі люди, без криків і вибитих дверей.

Вона важко видихнула, повільно повернулася до мене обличчя. У її очах усе ще горів вогник обурення, але тепер до нього домішалася розгубленість. Вона знала, що Міланка — дівчинка з норовливим і дуже чутливим характером після всього, через що нам довелося пройти за останні місяці. Останні пів року, після мого розлучення з її матір'ю, яка залишила нас заради нового життя за кордоном, були суцільним пеклом. Мала закрилася в собі, перестала спати без світла, а кожна нова няня змінювалася тижнями, бо Міланка влаштовувала істерики.

А сьогодні ввечері вона вперше за довгий час посміхалася. Вона пила чай із незнайомкою і читала книжку так, ніби знайшла найріднішу людину у світі. І все через те, що Віра просто виявилася людяною.

— І що ти пропонуєш? — спитала вона, схрестивши руки на грудях і дивлячись на мене впритул. — Залишитися тут вашою домашньою нянею? Дякую, але в мене є своя робота в книжковій крамниці, яку я обожнюю. Я не збираюся кидати своє життя заради примх вашої доньки, хоч яка вона чудова.

— Ніхто не просить тебе кидати роботу, — я підійшов ближче, намагаючись триматися на тактовній відстані, щоб вона не відчувала тиску. — Але ти сама бачила малу. Завтра вранці вона прокинеться і почне шукати тебе. Якщо ми скажемо їй, що ти пішла і більше не повернешся, це буде травма. Вона знову закриється.

Віра прикусила нижню губу, відводячи погляд у бік панорамного вікна, за яким темів сад.

— Тоді… що ти пропонуєш? Приїжджати в гості?

— Я пропоную компроміс, — я сперся рукою об край книжкової полиці. — Тобі потрібні нові двері? Мої люди завтра зранку зроблять найкращий ремонт, поставлять броньовані двері з новітнім замком. А щодо Міланки… Що, якщо ти побудеш тут кілька днів? Поживеш у гостьовому крилі. Я особисто возитиму тебе на роботу і забиратиму, коли тобі буде зручно. А для малої ми придумаємо якусь плавну історію, що ти просто гостюєш у нас, поки твій «замок» лагодять.

Вона різко розплющила очі від такого нахабства:

— Ти серйозно зараз пропонуєш мені пожити в твоєму маєтку під виглядом… кого? Гості?! Максим, ти збожеволів! Ми ледь знайомі! Ти дві години тому вибив мої двері й погрожував в'язницею!

— Я вибачився за двері, — нагадав я, і в куточках моїх губ ледь помітно ворухнулася тінь посмішки. — До того ж, це найменше, що я можу зробити, аби загладити свою провину. Подумай про Міланку. Ти ж сама казала, що боїшся за її стан. Вона прив'язалася до тебе за одну годину. У неї дефіцит уваги і тепла, який мої мільйони, на жаль, купити не можуть.

У кімнаті знову запала тиша. Я бачив, як у її голові крутяться тисячі думок. Вона зважувала все: мій авторитет, її спокійне життя, затишок крамниці та ту маленьку дівчинку, яка зараз спала в сусідньому крилі під її м’яким пледом.

Віра закрила очі на секунду, а потім різко кивнула, здавалося б, сама собі.

— Добре, мільярдере. Ти переміг. Але тільки на кілька днів, поки ми не пояснимо малій все нормально. І якщо твої охоронці ще раз спробують вибити мої нові двері, я переїду в інше місто, і ти мене більше ніколи не побачиш.

Я відчув, як у грудях несподівано відпустило важкий вузол, який стискав серце весь вечір.

— Домовилися, Віро, — тихо відповів я, дивлячись у її сміливі карі очі. — Домовилися