Розділ 5

Віра : 

Я дивилася на цього самовпевненого, владного чоловіка і не вірила своїм вухам.

— Їхати з вами? — мій голос злетів на октаву вище. — Ви вдерлися в мою квартиру, вибили двері, назвали злочинкою, а тепер наказуєте мені зібратися і їхати кудись посеред ночі?! Я нікуди з вами не поїду! Викликайте поліцію, розбирайтеся тут, але я маю свої межі!

Максим важко зітхнув, закривши на секунду очі, ніби збирав усю свою витримку. Коли він знову подивився на мене, у його крижаному погляді промайнуло щось схоже на каяття — дуже глибоко сховане, але все ж помітне.

— Послухай… — його голос прозвучав набагато м’якше, втративши металевий дзенькіт. — По-перше, вибач за двері. Я компенсую збитки втричі, і мої люди за кілька годин все полагодять або поставлять нові. По-друге, ти ж бачиш малу.

Він кивнув у бік дивана. Міланка, вхопившись за край мого светра, вже почала позіхати, але її маленькі пальчики трималися за мене з такою силою, ніби я була її єдиним рятівним колом у цьому світі.

— Якщо ти зараз зачиниш перед нами двері й ляжеш спати, — продовжив Максим уже тихіше, — вона влаштує таку істерику, що розбудить весь район, а до ранку захворіє від стресу. Я не можу її травмувати ще більше. Поїдьмо зі мною. Тобі нічого боятися. Ти просто скажеш усе це в присутності моїх адвокатів чи поліції, якщо хочеш. Або ж… побудеш із нею, поки вона не засне у своєму ліжку.

Я замовкла. Усередині все протестувало проти цієї божевільної ідеї — сідати в машину до незнайомця-мільярдера, який поводиться як цар і бог. Але я глянула на сонного малюка, який довірливо притулився щокою до моєї руки, і зрозуміла, що не маю вибору. Міланка не відпустить мене просто так.

— Добре, — кинула я холодно, задерши підборіддя. — Але я їду тільки заради Міланки. І ви мені винні нові двері!

Його губи на секунду ледь помітно тнули в сумній посмішці.

— Домовилися. Мої люди вже чекають унизу.

За п'ятнадцять хвилин ми стояли біля виходу. Моє серце калатало десь у горлі, коли я сідала на заднє сидіння розкішного чорного позашляховика поруч із Міланкою, яка одразу вмостилася мені на коліна і заплющила очі. Максим сів на переднє сидіння біля водія, але всю дорогу до загородного маєтку я відчувала його напружений погляд у дзеркало заднього виду.

Коли машина зупинилася біля величезних кованих воріт, які автоматично відчинилися перед нами, у мене перехопило подих. Попереду виднівся не будинок, а справжній палац у сучасному стилі, освітлений тисячами м'яких вогників.

«Куди ж мене занесла нельогка?» — промайнуло в голові, поки охоронці відчиняли двері  машини.

Ми вийшли з машини на просторний під'їзний майданчик, викладений темною бруківкою. Поруч одразу ж зупинився ще один автомобіль, з якого на ходу вискочила жінка у строгім костюмі та з тривожним обличчям — мабуть, та сама няня чи хтось із домашніх, хто першим помітив зникнення дитини.

— Міланко! Боже мій, сонечко! — жінка кинулася до нас, її голос тремтів від сліз полегшення.

Але мала лише міцніше схопилася за моє пальто, заховавшись за мене від зайвої суєти й чужих голосів.

— Не хочу, я до мами хочу… — пробурмотіла Міланка сонно, знову називаючи мене цим важливим словом, від якого мені щоразу завмирало серце.

Максим зупинився за крок від нас, спостерігаючи за цією сценою з виразом складної суміші втоми, подиву та якоїсь нової, неочікуваної м’якості в очах. Він знаком зупинив няню, яка вже збиралася щось вигукнути про безпеку чи відповідальність.

— Марто, відведи її в дитячу і постій біля ліжка, поки вона не засне остаточно, — тихо, але владно сказав він економці чи няні, а потім перевів погляд на мене. — А ти… підемо зі мною в кабінет. Треба розставити всі крапки над «i».

Я на секунду завагалася, відчуваючи, як у грудях знову піднімається хвиля захисної гордості. Я ж не якась пішакова фігура в його багатому житті, щоб підкорятися наказовому тону! Але згадка про вибиті двері моєї квартири швидко повернула мене до реальності.

— Я піду тільки тому, що ви мені винні нові двері й пояснення, — кинула я холодно, слідуючи за ним величними мармуровими сходами другого поверху.

Коридори будинку були бездоганно тихими й стильними — світлий паркет, картини сучасних художників, мінімалізм, від якого віяло якоюсь холодною самотністю. Ми зайшли у просторий кабінет із панорамними вікнами, за якими темів розкішний сад. Максим жестом запросив мене сісти у м’яке шкіряне крісло біля масивного дубового столу, а сам зупинився біля бару, наливаючи у склянку трохи води.

Він зняв піджак, кинув його на спинку стільця, і без нього став виглядати ще вищим і небезпечнішим. Потім повернувся до мене, спираючись стегном об край столу, і пильно подивився в очі.

— Ну що ж, Віро… — його голос прозвучав тихіше, ніж на вулиці, але все ще нагадував металевий струмок. — Дякую, що не дала їй змерзнути на тій бісовій лавці. Моя служба безпеки вже перевірила твої документи, які знайшла у сумочці під час огляду приміщення, і твою адресу. Я знаю, хто ти. Ти працюєш у книжковій крамниці, живеш сама, ніяких боргів чи темного минулого.

Я різко здивувалася, піднявши брова:

— Ви що, робили на мене досьє, поки ми їхали сюди?! Ви збожеволіли?!

— Це стандартна процедура перевірки, коли мова йде про безпеку моєї доньки, — спокійно відповів він, хоча в його погляді промайнула тінь збентеження. — Але тепер я розумію, що помилився. Ти не викрадачка. Ти просто… людина з занадто добрим серцем, яка опинилася не в той час і не в тому місці.

— Дуже дякую за визнання, — іронічно кинула я, склавши руки на грудях. — А тепер розкажіть, як трирічна дитина взагалі опинилася сама-самохіть за кілька кварталів від свого «золотого кліткового» замку, поки її охорона, мабуть, спала?

Максим важко стиснув склянку в руці. Його щелепа знову напружилася, а на обличчі з’явилася та ж самісінька тінь болю й роздратування, яку я помітила раніше.