Розділ 4

Максим : 

Мій світ зупинився в ту секунду, коли я переступив поріг цієї старої квартири. Усі мої налаштовані інстинкти хижака, готові розірвати на шматки викрадача моєї дитини, розсипалися на друзки від однієї єдиної фрази.

— Не смій кричати на маму! Вона не злодійка! Вона моя мама, вона дала мені чай і казочку читала! Забирайся, тату, ти злий!

Міланка стояла перед моїм залізним коконом, розлючена й безстрашна, прикриваючи собою цю незнайомку у зношеному светрі. Моя донька, яка останні пів року після розлучення з мамою  та постійних перельотів стала замкненою і майже не йшла на контакт із чужими, зараз називала «мамою» дівчину, яку бачила вперше в житті.

Я застиг, відчуваючи, як у грудях усе стискається від дивного, незнайомого раніше сорому. Мої охоронці за спиною напружено замовкли, чекаючи подальших команд.

Я повільно перевів погляд на дівчину. Вона трималася з останніх сил — бліда, з переляканими, але водночас обуреними очима. На столі стояла звичайна фаянсова чашка з ромашковим чаєм, поруч лежала розгорнута дитяча книжка. Жодних слідів злочину. Жодних вимог про викуп. Лише безлад від мого брутального вторгнення та вибиті з завіс дерев'яні двері, які тепер безпорадно хиталися.

Чорт. Я знову все звів до своїх грошей і ворогів. Звик бачити навколо лише загрози, шантаж і продажність, а тут… людина просто підібрала на мокрій вулиці розгублену дитину й зігріла її.

— Добре, — мій голос пролунав уже набагато тихіше, втративши колишню крижану отруту, хоча контролювати тон мені давалося важко. — Якщо це правда, і ти просто її підібрала… чому ти одразу не зателефонувала в поліцію? Час був пізній.

— А ви спробуйте розшукати поліцейський патруль у цьому районі опівночі, коли на вулиці злива! — випалила вона, і в її голосі дзвеніла така щира гіркота й лють, що я мимоволі стиснув зуби. — Я збиралася зробити це зранку, бо дитина була мокра й перелякана! Я не збиралася її викрадати!

Я мовчав кілька довгих секунд, вивчаючи її. У її очах не було й натяку на лицемірство — лише чистий біль від того, що її звинуватили в чомусь жахливому.

Я опустився на одне коліно перед Міланкою, намагаючись говорити якомога м’якше, хоча все всередині ще кипіло від пережитого жаху:

— Міланко, сонечко, їдемо додому. Бабуся місця собі не знає.

Мала насупилася, схрестила маленькі ручки на грудях і вперто сховалася за спину дівчини:

— Тільки з мамою! Я без неї нікуди не поїду!

Я піднявся на весь зріст, дивлячись на незнайомку з повним розумінням глухого кута, в який ми зайшли. Якщо я зараз спробую винести Міланку силою, дитяча істерика буде такою, що вона задихнеться від сліз. А залишати доньку тут — тим більше не варіант.

Я важко зітхнув, проводячи рукою по волоссю.

— Добре, — кинув я, дивлячись їй прямо в очі. — Збирайся. Ти їдеш з нами. Поговоримо на нейтральній території, коли все з'ясуємо. А за зламані двері… я заплачу вдесятеро.