Розділ 3

Віра : 

Я заварила свій улюблений ромашковий чай із медом і поставила чашку перед Міланкою. Малеча сиділа на дивані, закутана в мій найбільший пухнастий плед, який огортав її з головою, наче королівська накидка. Вона вже зовсім заспокоїлася, обхопивши теплий кухоль обома рученятами, і з цікавістю розглядала невелику кімнату.

— А чому в тебе немає іграшкового замку? — запитала вона, дитячі очі блищали в м’якому світлі настільної лампи. — У мене вдома є великий. І робот, який вміє танцювати.

Я м’яко посміхнулася, присідаючи навколішки біля дивана, і обережно торкнулася її шовковистого волосся.

— Ну, мій замок поки що дуже маленький, принцесо, — відповіла я, намагаючись відігнати тривожне відчуття десь на задвірках свідомості. — Але зате в мене є багато цікавих книжок з малюнками. Зранку ми обов'язково почнемо шукати твоїх маму й тата, правда ж? Вони, мабуть, дуже хвилюються.

Міланка насупила маленькі брівки, міцніше притиснулася спиною до мого плеча і вперто замотала головою:

— Нікуди я не піду. Ти моя мама. Ти пахнеш смачно, як печиво.

Я хотіла щось відповісти, пояснити їй усю серйозність ситуації, як раптом…

Гучний, оглушливий удар розірвав нічну тишу просто в під’їзді. Звук був такий, ніби хтось таранить стіну.

Серце провалилося кудись у п’яти. Я застигла, не встигнувши навіть поворухнутися, як за секунду двері моєї квартири з жахливим тріском розчинилися. Дерев'яні тріски й уламки замку полетіли на підлогу.

У передпокій влетіли постаті в чорному.

— Чисто! — пролунав холодний, владний голос одного з них.

Міланка злякано пискнула й сховалася за мене, вчепившись пальчиками в мій светр. А я вилетіла з-за дивана, закриваючи дитину собою. У грудях панував дикий, паралізуючий жах. Бандити? Грабіжники?!

І тут з-за спин охоронців з’явився він.

Високий, широкоплечий чоловік у темному пальто. Його обличчя було витесане з крижаного каменю, а в очах горів такий лютий, небезпечний вогонь, що від одного його погляду кров застигала в жилах.

Я відчула, як ноги стають ватяними, а слова застрягають у горлі.

— Тату! — радісно крикнула Міланка, упізнавши його, але все одно не відпустила мого плеча, перелякано дивлячись на похмурого чоловіка.

Максим — я ще не знала його імені, але це читалося в кожній його жорсткій рисі — зробив крок уперед. Його погляд ковзнув по моєму зляканому обличчю, по чашці з чаєм на столі, а потім зупинився на доньці. На секунду в його очах майнула розгубленість, але він миттєво сховав її за маскою крижаної люті.

— Руки геть від моєї дитини, — його голос пролунав низько, гарчаще і настільки холодно, що в кімнаті, здається, різко впала температура. — Ти вкрала її, і за це заплатиш дорого.

Від його слів у кімнаті стало ніби ще холодніше. Мене трусило — то від адреналіну й страху перед цими озброєними людьми, то від люті через таку несправедливість. Я врятувала його дитину з холодної вулиці, дала їй чай, зігріла, а тепер на мене дивляться як на небезпечну злочинницю!

— Ви… ви хворий?! — мій голос тремтів, але я вперто не робила й кроку назад, затуляючи собою Міланку. — Яка викрадачка?! Вона сиділа сама-самохіть на мокрій лавці під дощем, коли ваші охоронці, певно, пили каву в теплі! Я хотіла зранку відвезти її до поліції!

Максим різко стиснув зуби, його щелепа напружилася. Він зробив ще один рішучий крок уперед, і від нього віяло такою владною непоступливістю, що мої охоронці-сусіди, мабуть, за стіною вже затамували подих.

— Досить виправдовувань, — його голос пролунав крижано й спокійно, але в цьому спокої ховалася справжня буря. — Професійні злочинниці завжди мають гарну легенду. Забираємо малу.

— Ні! — раптом дзвінко й різко крикнула Міланка.

Вона вискочила з-за моєї спини, тупнувши маленькою ніжкою в теплій піжамі, яку я їй позичила. Її очі заблищали від сліз гніву.

— Не смій кричати на маму! Вона не злодійка! Вона моя мама, вона дала мені чай і казочку читала! Забирайся, тату, ти злий!

У кімнаті на кілька секундвипала абсолютна тиша. Навіть здоровенні охоронці в чорному застигли, перезирнувшись між собою. Максим завмер, дивлячись на доньку так, ніби вона щойно вимовиламову на іншій мові. Його світ, де все купувалося, контролювалося й підпорядковувалося за секунду, зараз дав тріщину через слова трирічної дівчинки.

Він повільно перевів погляд на мене. У його крижаних очах промайнуло здивування, змішане з сумнівом. Він уперше уважно подивився на обстановку: старенькі шпалери, дешева чашка з недопитим чаєм, теплий плед і моє злякане, але горде обличчя. Жодних ознак викупу, шантажу чи дорожньої сумки з грошима.

Максим важко видихнув, проводячи рукою по волоссю.

— Добре, — сказав він уже тихіше, хоча в голові все ще звучав металевий присмак. — Якщо це правда, і ти просто її підібрала… чому ти одразу не зателефонувала на гарячу лінію чи в поліцію? Час був пізній.

— А ви спробуйте розшукати поліцейський патруль у цьому районі опівночі, коли на вулиці злива! — випалила я, не стримавши емоцій. — Я збиралася зробити це зранку, бо дитина була мокра й перелякана! Я не збиралася її викрадати!

Він мовчав кілька довгих секунд, вивчаючи мене поглядом, від якого мурашки бігали шкірою. Потім опустився на одне коліно перед Міланкою, намагаючись говорити м’якше:

— Міланко, сонечко, їдемо додому. Бабуся місця собі не знає.

— Тільки з мамою! — вперто заявила мала, міцно вчепившись у край моєї сукні. — Я без неї нікуди не поїду!

Максим знову піднявся на весь зріст. Його погляд зупинився на мені — важкий, оцінюючий і безвихідний. Він звик вирішувати проблеми грошима чи силою, але зараз перед ним стояла маленька донька, яка категорично відпускала свою «нову маму».

— Добре, — холодно кинув він, дивлячись мені прямо в очі. — Збирайся. Ти їдеш з нами. Поговоримо на нейтральній території, коли все з'ясуємо.