Розділ 2

Максим : 

У яскраво освітленому кабінеті панувало справжнє пекло. Я стояв біля панорамного вікна, стискаючи склянку з віскі так сильно, що побіліли суглоби. Моє обличчя було схоже на кам'яну маску, але в очах бушувала крижана буря, здатна спалити все на своєму шляху.

Моя трирічна донька зникла. Зникла з охоронєної території за лічені хвилини, поки няня відволіклася на дурний дзвінок.

Телефон на столі різко завібрував. Я одним рухом схопив його.

— Говоріть, — мій голос звучав низько, хрипло і небезпечно тихо.

— Босе, ми перевірили периметр, камери зафіксували… схоже, дитину забрала якась жінка. Ми йдемо за геолокацією браслета, який був на малій. Вони в житловому секторі на околиці.

Я повільно поставив склянку на стіл. Мій погляд став убивчо-холодним.

— Викрадення? — кинув я запитання, від якого у співрозмовника на іншому кінці дроту завмерло серце.

— Схоже на те, сер.

— Готуйте машину, — я різко розвернувся, на ходу надягаючи чорне пальто. — Я їду особисто. Якщо ця тварина хоч пальцем торкнулася моєї доньки, вона пожелкує, що народилася на світ.

Чорний позашляховик летів нічними вулицями міста, розсікаючи калюжі й залишаючи за собою здійняті хмари води. Мої руки на кермі стиснулися так, що шкіра на кістячках побіліла.

Служба безпеки передала точні координати — старий спальний район на околиці. Типові сірі багатоповерхівки, темні двори і повна відсутність будь-якої розкоші. Усередині мене все кипіло від люті й липкого страху, який я звик ховати глибоко під маскою холоднокровності. Моя маленька Міланка, мій єдиний світ після втрати всього, зараз десь там, у чужій квартирі, налякана й самотня.

Хто ця жінка? Професійна викрадачка, яка чекала на зручний момент, чи чергова шантажистка, що вирішила заробити на моїх статках? У будь-якому разі, вона підписала собі вирок.

Авто різко гальмує біля потрібного під’їзду, шини верещать по мокрому асфальту. Я вистрибую з машини раніше, ніж охоронці встигають заглушити двигун.

— За мною. Вибити двері, якщо не відкриють за п'ять секунд, — кидаю своїм людям короткий, жорсткий накази і лечу сходами на третій поверх.

Квартира №42. Не вагаючись ні секунди, я з розмаху б’ю ногою по тонких дерев'яних дверях. Замок тріщить, і двері відлітають усередину з гучним звуком.

Я влітаю в помешкання, готовий знищити будь-кого, хто опиниться на моєму шляху. Мої люди слідують за мною, блокуючи всі виходи. Але за секунду я різко завмираю на порозі маленької вітальні.

Очікувана картина жаху зникає. Натомість я бачу зовсім іншу сцену.

У кімнаті панує м'яке світло від невеликої настільної лампи. На дивані сидить молода струнка дівчина у змученому, але неймовірно тендітному поношеному пальто. Вона тримає в руках чашку теплого чаю і намагається заспокоїти мою доньку. А Міланка, закутана в плед, притулилася до її плеча і здивовано дивиться на незваних гостей.

У ту ж мить моя донька впізнає мене.

— Тату! — радісно кричить мала, але чомусь міцніше притискається до незнайомки.

Дівчина здригається, різко підводиться з дивана і перелякано дивиться на мене та озброєних охоронців, які заповнили її маленьку кімнату. Її очі широкі від жаху, але в них немає і краплі лицемірства — лише чистий, щирий переляк за дитину.

Мій погляд ковзає по ній, і на секунду мозок зависає. Це не професійна злочинниця. Це просто дівчина з добрими очима і теплим пледом.

Але мій голос усе одно звучить крижано, просочений отрутою й погрозою:

— Руки геть від моєї дитини. Ти вкрала її, і за це заплатиш дорого.