Розділ 1

Віра : 

Дощ барабанив по шибках старих кав’ярень, перетворюючи осінній вечір на суцільну сіру масу. Я йшла з роботи, загорнувшись у своє поношене пальто і мріючи лише про одне — про гарячий чай і теплий плед. Працювати адміністраторкою в затишній книжковій крамниці було моїм покликанням, але дні, коли доводилося затримуватися через інвентаризацію, виснажували остаточно.

Я вже завертала за ріг свого будинку, коли раптом почула дитячий схлип. Тихий, безпорадний, він ледь лунав крізь шум негоди.

Я зупинилася. Роззирнулася навколо. Біля зачиненого магазину іграшок, згорнувшись калачиком на лавці під величезною парасолькою, сиділа дівчинка. Дорогого крою рожеве пальтечко промокло на кінчиках, а в очах стояли сльози, готові от-от потекти по щоках. На вигляд їй було рочки три, не більше.

— Малятку, ти сама? — я забула про втому і кинулася до лавки, опустившись навколішки на мокрий асфальт. — Де твої мама чи тато?

Дівчинка підняла на мене задивовані, заповнені слізьми очі. Секунду вона уважно вдивлялася в моє обличчя, а потім раптом різко підхопилася і кинулася мені на шию, міцно-міцно обійнявши рученятами.

— Мамо… — пролунав дзвінкий, повний полегшення шепіт біля самого вуха. — Ти знайшлася… Я так плакала.

У мене серце зробило шалений стрибок і ніби провалилося кудись у прірву.

«Мамо?..»

Я розгублено застигла, не наважуючись відсторонити дитину. Малеча притиснулася до мене так гаряче і довірливо, ніби ми справді були найріднішими людьми у світі. Я швидко озирнулася: на вулиці нікого не було. Жодних переляканих батьків, жодної поліції чи натовпу перехожих. Лише порожній тротуар і холодний осінній вітер.

— Сонечко, ти помилилася, я не твоя мама… — м’яко спробувала пояснити я, відчуваючи, як у грудях наростає паніка. Здавати малечу в поліцію пізно ввечері, у цей дощ, здавалося чимось немислимим і жорстоким.

— Моя! — вперто заявила дівчинка, сховавши обличчя на моєму плечі й міцно вчепившись пальчиками в моє пальто. — Ти моя мама. Не йди.

Я відчула, як дихання перехоплює. Я підняла дитину на руки — дівчинка виявилася напрочуд легкою, але її маленьке тіло тремтіло від холоду.

«Я не можу лишити її тут. Просто не можу, — промайнуло в голові. — Візьму додому, зігрію, дам гарячого чаю з медом, а зранку одразу поїду до найближчого відділку чи поширю оголошення в міських пабліках».

— Як тебе звати, принцесо? — лагідно запитала я, крокуючи до свого під’їзду швидким кроком.

— Міланка, — гордо відповіла дівчинка, поклавши голову мені на плече і вже заспокоюючись під рівний стукіт мого серця.