Розділ 32

Володимир Савчук стояв на березі озера.

Нерухомо.

Спокійно.

Наче чекав цього моменту багато років.

Максим першим вийшов із машини.

Поліна схопила його за руку.

— Не треба.

— Треба.

Тихо відповів він.

— Це закінчиться сьогодні.

Володимир дивився на нього уважно.

І вперше в його погляді не було ані насмішки.

Ані гри.

Лише втома.

— Ти знайшов запис.

Сказав він.

— Так.

— І тепер ненавидиш мене.

— А повинен ні?

Старий сумно усміхнувся.

— Я давно звик.

Поліна, Софія та Артем теж підійшли ближче.

Ніхто не хотів залишатися осторонь.

Після всього пережитого це була їхня спільна правда.

— Ти брехав.

Сказала Поліна.

— Усе життя.

Володимир похитав головою.

— Не все.

— Ти звинуватив невинну людину.

Сказав Максим.

— Мого батька.

Старий мовчав.

Потім подивився на озеро.

І заговорив.

— Того вечора я справді був біля будинку.

Усі завмерли.

— Але я не підпалював його.

— Тоді хто?

Різко запитав Максим.

Володимир підняв очі.

І вперше вони були наповнені страхом.

Справжнім.

— Люди, з якими я колись працював.

Тиша.

— Що це означає?

Запитала Софія.

— Багато років тому я займався незаконним збором інформації.

Для впливових людей.

Для тих, хто мав гроші.

І владу.

— І?

— Одного разу я дізнався дещо таке, чого не мав знати.

Вітер посилився.

По озеру побігли хвилі.

— Олена теж дізналася.

І захотіла звернутися до поліції.

Поліна відчула холод усередині.

— Через це її вбили?

Володимир повільно кивнув.

— Так.

Максим стиснув кулаки.

— Тоді чому ти мовчав тридцять років?

Старий засміявся.

Гірко.

Без радості.

— Бо боявся.

Ця відповідь прозвучала страшніше за будь-яку іншу.

— Ти?

Запитав Артем.

— Боявся?

— Так.

Дуже.

На мить усі побачили не монстра.

Не переслідувача.

А самотнього старого чоловіка.

Який усе життя тікав від власних помилок.

І саме тоді пролунав постріл.

Гучний.

Різкий.

Оглушливий.

Поліна скрикнула.

Софія впала на землю.

Максим миттєво кинувся до дітей.

Другий постріл.

Куля влучила в автомобіль.

— УСІ НА ЗЕМЛЮ!

Закричав Максим.

Почалася паніка.

Ніхто не бачив стрільця.

Лише спалахи серед дерев.

— Вони нас знайшли!

Крикнув Володимир.

Третій постріл.

І раптом старий здригнувся.

Його тіло хитнулося.

Тростина випала з рук.

Володимир повільно опустився на коліна.

— Ні!

Закричала Софія.

Максим кинувся до нього.

На грудях старого швидко розтікалася кров.

— Швидку!

Закричала Поліна.

Володимир важко дихав.

— Слухай мене...

Прошепотів він.

Дивлячись на Максима.

— У будинку...

Не все...

Кров виступила на губах.

— Що?

— Сейф...

Другий сейф...

— Де?

Старий усміхнувся.

Ледь помітно.

— У підлозі...

Кімната з каміном...

Його голос ставав слабшим.

— Там імена...

Усі імена...

— Які імена?!

Володимир подивився на Поліну.

Потім на Софію.

На Артема.

І вперше за весь час його очі стали спокійними.

— Пробачте мене...

Очі заплющилися.

— ВОЛОДИМИРЕ!

Кричала Софія.

Але відповіді вже не було.

Над озером знову запанувала тиша.

Через годину поліція прочісувала ліс.

Шукала стрільця.

Але нікого не знайшла.

Хтось професійно виконав свою роботу.

І зник.

Того ж вечора Максим, Поліна та Софія повернулися до будинку біля озера.

Кімната з каміном.

Саме там Володимир наказав шукати.

Максим обережно підняв старі дошки підлоги.

І одразу побачив металеву кришку.

Другий сейф.

Серце шалено калатало.

Поліна відкрила його.

Всередині лежали документи.

Фотографії.

Флешка.

І чорний конверт.

На ньому був напис.

Від руки.

"Відкрити лише після моєї смерті."

Усі переглянулися.

Максим повільно розірвав конверт.

І дістав перший аркуш.

Його очі розширилися.

Поліна зблідла.

Софія перестала дихати.

Бо на першій сторінці було написано:

СПИСОК ОСІБ, ПРИЧЕТНИХ ДО ВБИВСТВА ОЛЕНИ САВЧУК

І перше ім'я у списку вони знали дуже добре.