Розділ 31

Наступного ранку небо було важким і сірим.

Саме таким, яким буває перед бурею.

Максим мовчки вів машину.

Поруч сиділа Поліна.

Позаду — Софія та Артем.

Ніхто майже не говорив.

Усі думали про одне.

Про будинок біля озера.

Про лист Олени.

І про слова Володимира.

"Там чекають люди, які вбили Олену."

Через дві години вони побачили його.

Старий будинок стояв на самому березі.

Напівзруйнований.

Похмурий.

Наче сам час забув про нього.

— Мені це не подобається.

Сказав Артем.

— Мені теж.

Відповіла Софія.

Максим дістав ліхтарик.

— Тримаємося разом.

Ніхто нікуди не йде сам.

Зрозуміло?

— Так.

Відповіли всі.

Всередині пахло пилом.

Сирістю.

І минулим.

Дуже старим минулим.

Вони оглядали кімнати одну за одною.

Старі меблі.

Порожні полиці.

Зламані двері.

Нічого важливого.

Аж поки Поліна не помітила дивність.

— Максиме.

Подивись сюди.

На підлозі кабінету лежав старий килим.

Занадто новий для цього будинку.

Максим відсунув його.

І завмер.

Під ним був люк.

Серце шалено закалатало.

— Знайшли.

Прошепотіла Софія.

Люк відкрився зі скрипом.

Униз вели вузькі сходи.

Підвал.

Ліхтарики освітили темряву.

І всі одночасно затамували подих.

У підвалі стояли шафи.

Коробки.

Архівні папки.

Сотні документів.

— Господи...

Прошепотіла Поліна.

На багатьох папках були прізвища.

Дати.

Фотографії.

І раптом Максим побачив знайоме ім'я.

Олександр Григорович.

Потім ще одне.

Марина.

Ще одне.

Максим.

Ще.

Поліна.

— Він збирав інформацію про всіх нас.

Прошепотіла Софія.

Не роками.

Десятиліттями.

Серед документів лежав великий металевий сейф.

Замок давно заіржавів.

Максим ударив по ньому кілька разів.

І дверцята нарешті відкрилися.

Усередині була лише одна папка.

Червона.

На обкладинці написано:

"Справа Олени Савчук."

У кімнаті стало абсолютно тихо.

Максим відкрив папку.

Перша сторінка була поліцейським звітом.

Друга — фотографіями пожежі.

Третя — свідченнями очевидців.

А потім вони знайшли головне.

Аудіокасету.

Стару.

Майже тридцятирічну.

— У мене є програвач у машині.

Сказав Максим.

Через десять хвилин вони сиділи всередині автомобіля.

Ніхто не дихав.

Касета клацнула.

І пролунав жіночий голос.

Олена.

— Якщо ви це слухаєте...

Значить, зі мною щось сталося.

Поліна відчула, як по щоках потекли сльози.

Вона вперше чула голос своєї біологічної матері.

— Я записую це, бо боюся.

Дуже боюся.

Шум.

Перешкоди.

— Володимир став небезпечним.

Він не може змиритися з тим, що я більше не хочу його бачити.

Максим стиснув кермо.

— Якщо зі мною щось трапиться...

Знайте.

Це не Олександр.

Усі завмерли.

— Він не ідеальний.

Ми сварилися.

Але він ніколи не зробив би мені зла.

Поліна подивилася на Максима.

— Значить...

— Батько казав правду.

Прошепотів він.

Запис продовжився.

— Якщо я не виживу...

Подбайте про мою доньку.

Серце Поліни завмерло.

— Про доньку?

— Так.

Прошепотіла Софія.

На записі Олена плакала.

— Її звати Поліна.

У машині запанувала абсолютна тиша.

Навіть вітер за вікном ніби перестав існувати.

— Поліна...

Сказала Олена крізь сльози.

— Якщо колись почуєш це...

Я люблю тебе.

Завжди любила.

Поліна закрила обличчя руками.

І розплакалася.

Запис завершувався останніми словами.

— І ще дещо.

Володимир не мій брат.

І не просто мій батько.

Шум.

Тріск.

— Він причетний до пожежі.

Касета обірвалася.

Усі сиділи нерухомо.

Правда була перед ними.

Олександр Григорович не вбивав Олену.

Володимир брехав.

Майже про все.

Але саме в цю секунду Артем подивився у вікно.

І зблід.

— Максиме...

— Що?

— Ми тут не самі.

Усі повернулися.

На березі озера стояв чоловік із тростиною.

І дивився прямо на них.

Володимир Савчук.

Він знав, що вони знайшли правду.

І більше не ховався.