Розділ 30

Після дзвінка Володимира ніхто не міг вимовити ані слова.

Телефон уже мовчав.

Розмова закінчилася.

Але його останні слова досі звучали в голові.

"Олександр Григорович убив мою сестру."

— Це брехня.

Першим заговорив Максим.

Різко.

Майже агресивно.

Наче намагався переконати не інших.

Себе.

Поліна сиділа поруч.

Бліда.

Розгублена.

І не знала, у що вірити.

Ще тиждень тому її найбільшою проблемою був вибір весільної сукні.

Тепер вона дізналася, що була всиновлена.

Що її біологічна мати — тітка Максима.

І що ця жінка, можливо, загинула не випадково.

— Нам потрібні факти.

Тихо сказала вона.

— Не припущення.

Не емоції.

Факти.

Максим кивнув.

Саме тому він її любив.

Навіть коли світ валився навколо.

Вона шукала правду.

Наступного ранку вони поїхали до Олександра Григоровича.

Вдруге за два дні.

Коли двері відчинилися, батько Максима одразу зрозумів:

щось сталося.

— Він уже зв'язався з вами.

Сказав він.

Не питаючи.

Максим завмер.

— Ти знав, що він подзвонить?

— Знав.

Сумно відповів батько.

— Рано чи пізно.

— Тоді скажи мені прямо.

Максим дивився йому просто в очі.

— Ти вбив Олену Савчук?

Запала тиша.

Глибока.

Важка.

Болюча.

Олександр Григорович повільно сів у крісло.

І раптом став схожим не на суворого батька.

А на втомленого старого чоловіка.

— Ні.

Сказав він.

— Я її не вбивав.

Максим уважно дивився на нього.

Шукав брехню.

Хоч щось.

Але не знаходив.

— Тоді чому Савчук у цьому впевнений?

Запитала Поліна.

Батько підняв голову.

І вперше за весь час подивився саме на неї.

Дуже уважно.

— Тому що того вечора я був останньою людиною, яка бачила Олену живою.

У кімнаті стало холодно.

— Що?

Прошепотіла Поліна.

— Ми посварилися.

Сильно.

Вона звинуватила мене в тому, що я зруйнував життя її сестри.

А я сказав речі, про які шкодую досі.

— Які речі?

— Що їй краще зникнути з нашого життя.

Максим закрив очі.

— Господи...

— Через кілька годин почалася пожежа.

Продовжив батько.

— А наступного дня її вже не було.

Поліна відчула, як серце стискається.

— І поліція?

— Визнала це нещасним випадком.

— А Савчук?

— Савчук ніколи не повірив.

Тиша.

— А ти?

Раптом запитав Максим.

— Ти сам віриш, що це був нещасний випадок?

Олександр Григорович не відповів одразу.

І саме це налякало всіх найбільше.

— Ні.

Сказав він.

— Уже багато років ні.

Поліна перестала дихати.

— Що ти маєш на увазі?

Батько підвівся.

Підійшов до старої шафи.

Відкрив нижню шухляду.

І дістав тонку папку.

— Я приховував це тридцять років.

Бо думав, що так буде краще.

Максим узяв папку.

Відкрив.

І побачив старий поліцейський звіт.

На першій сторінці червоним чорнилом було написано:

"Можливий підпал. Розслідування призупинено через нестачу доказів."

— Підпал?

Прошепотіла Поліна.

Олександр Григорович кивнув.

— Хтось навмисно підпалив будинок.

Максим перегорнув сторінку.

І раптом побачив фотографію.

Чорно-білу.

Розмиту.

Зроблену свідком тієї ночі.

На задньому плані стояв чоловік.

Поліна нахилилася ближче.

І відчула, як по спині пробіг холод.

— Максиме...

— Що?

— Подивись на його тростину.

Усі завмерли.

Бо навіть на старому фото було видно.

Срібне руків'я.

У формі вовчої голови.

Таке саме.

Як у Володимира Савчука.

Ніхто не вимовив ані слова.

Аж поки батько Максима тихо не сказав:

— Саме тому я ніколи не вірив його історії.

— Ти хочеш сказати...

Почав Максим.

— Що людина, яка звинувачує мене у вбивстві...

Може бути єдиною людиною, яка знає, хто насправді влаштував пожежу.

І саме в цю мить телефон Поліни задзвонив.

Невідомий номер.

Вона відповіла.

І зблідла.

— Поліно Коваленко?

Пролунав жіночий голос.

— Так.

— Це міський архів.

Ми знайшли дещо у справі Олени Савчук.

Дещо, що було засекречено багато років.

Усі завмерли.

— І що саме?

Прошепотіла Поліна.

Жінка на тому кінці відповіла:

— Результат ДНК-експертизи.

Із зазначенням батька вашої матері.

Серце Поліни шалено закалатало.

— Хто він?

Запала коротка пауза.

А потім пролунали слова, які змінили все.

— Володимир Савчук не був братом Олени.

Він був її батьком.

Після дзвінка з архіву ніхто не міг вимовити ані слова.

Здавалося, що кожна відповідь породжує ще більше запитань.

— Це неможливо.

Першим заговорив Максим.

— Якщо Володимир був батьком Олени...

То чому всі документи називають його братом?

Поліна сиділа бліда.

Наче світ навколо поступово втрачав сенс.

— Може бути помилка.

Тихо сказала вона.

— ДНК не помиляється.

Відповів Олександр Григорович.

І відразу пошкодував про свою різкість.

Наступного дня вони вирушили до архіву.

Особисто.

Жодних телефонних розмов.

Жодних переказів.

Лише документи.

Архіваріуска принесла стару запечатану справу.

На обкладинці було написано:

"Конфіденційно. Відкрити після 30 років."