Розділ 29

Після дзвінка Поліна довго сиділа нерухомо.

Телефон вислизнув із її руки.

Вона просто дивилася перед собою.

Не кліпаючи.

Не рухаючись.

Не вірячи.

— Поліно?

Голос Максима долинав крізь шум у вухах.

— Ти мене чуєш?

— Так...

Ледь прошепотіла вона.

— Це неможливо.

— Я теж так подумав.

Коваленки.

Її прізвище.

Її родина.

Її батьки.

Люди, які виростили її.

— Може бути помилка.

Сказала вона.

Швидко.

Майже відчайдушно.

— Може.

Погодився Максим.

— Але я хочу перевірити.

Того ж вечора вони поїхали до батьків Поліни.

Дорога минула в мовчанні.

Навіть Артем відчував напругу.

І не ставив звичних сотень запитань.

Коли двері відчинилися, Оксана Коваленко одразу зрозуміла:

щось сталося.

— Поліно?

— Мамо...

Голос доньки тремтів.

— Нам потрібно поговорити.

Через десять хвилин усі сиділи у вітальні.

Максим поклав на стіл копію документа з архіву.

І мовчки посунув до батьків Поліни.

Оксана Коваленко прочитала перший рядок.

Потім другий.

І зблідла.

Настільки сильно, що Поліна все зрозуміла ще до того, як пролунали слова.

— Ви знали.

Прошепотіла вона.

Мати закрила очі.

А батько повільно опустив голову.

— Так.

Відповів Ігор Коваленко.

І світ завмер.

— Що означає "так"?

Поліна вже плакала.

— Ви знали?!

— Доню...

— ВСЕ ЖИТТЯ?!

Оксана теж заплакала.

— Ми хотіли тебе захистити.

— Від чого?

— Від болю.

Тиша стала майже нестерпною.

— То це правда?

Запитав Максим.

Ігор Коваленко кивнув.

— Так.

Тебе всиновили.

Серце Поліни розлетілося на тисячу уламків.

— Хто була моя мати?

Прошепотіла вона.

Оксана витерла сльози.

— Олена Савчук.

Максим заплющив очі.

Усе сходилося.

Занадто добре.

Занадто страшно.

— А батько?

Запитала Поліна.

— Ми не знаємо.

Відповів Ігор.

— У документах його не було.

Поліна плакала мовчки.

Не від того, що її не любили.

Навпаки.

Вона знала, що її любили.

Усе життя.

Але раптом зрозуміла, що половина її історії була прихована.

Оксана сіла поруч.

І взяла її за руку.

— Послухай мене.

Дуже уважно.

Ти наша донька.

Не через документи.

Не через кров.

А через кожен день нашого життя.

Через кожну безсонну ніч.

Через кожну сльозу.

Через кожну твою усмішку.

Поліна кинулася матері в обійми.

І розплакалася ще сильніше.

Пізніше того вечора задзвонив телефон Максима.

Невідомий номер.

Усі завмерли.

— Алло.

Спокійно відповів він.

У слухавці пролунав знайомий голос.

Володимир Савчук.

— Нарешті.

Сказав він.

— Тепер ви знаєте.

— Що саме?

Холодно запитав Максим.

— Що Поліна і є тією дитиною.

У кімнаті стало тихо.

— Навіщо ти все це робив?

Запитав Максим.

— Чому переслідував нас?

Чому мовчав десятки років?

На тому кінці довго не відповідали.

А потім Володимир сказав зовсім не те, чого вони очікували.

— Бо я намагався вас врятувати.

— Від кого?

Голос старого раптом став важким.

Втомленим.

І дуже сумним.

— Від людини, яка вбила мою сестру.

Максим зблід.

Поліна завмерла.

— Що?

— Олена не загинула випадково.

Її вбили.

Серце Поліни перестало битися.

На одну страшну мить.

— І я знаю, хто це зробив.

— Хто?

Прошепотів Максим.

У слухавці запала тиша.

А потім пролунало ім'я.

І від нього в усіх похолола кров.

— Олександр Григорович.

Твій батько.