Розділ 27

Максим дивився на екран телефону.

На повідомлення.

На слова, які не вкладалися в голові.

"Час зустрітися всією родиною."

Родиною.

Це слово тепер звучало зовсім інакше.

— Савчук... мій дядько?

Повторив Максим.

Наче вимовляв чужі слова.

Олександр Григорович мовчки кивнув.

— Чому я ніколи про нього не чув?

— Тому що твоя мама не хотіла.

— Чому?

Батько важко видихнув.

І вперше за весь день його голос став по-справжньому сумним.

— Бо вона боялася його.

Максим застиг.

— Боялася?

— Так.

Володимир був старшим братом.

Дуже розумним.

Харизматичним.

Але ще в молодості почав поводитися дивно.

Спочатку це були дрібниці.

Надмірна опіка.

Контроль.

Ревнощі.

Потім усе стало гірше.

— Наскільки гірше?

— Він вважав, що має право вирішувати за інших.

Особливо за свою сестру.

Максим відчув, як усередині наростає тривога.

— І що сталося?

— Коли твоя мама познайомилася зі мною, він зненавидів мене.

— Чому?

— Бо вирішив, що я її забираю.

Олександр Григорович сумно усміхнувся.

— Насправді він не хотів відпускати нікого.

На стіні тихо цокав старий годинник.

Кожна секунда звучала неприродно голосно.

— А потім?

— Потім твоя мама розірвала з ним усі контакти.

Назавжди.

— І він це прийняв?

Батько гірко засміявся.

— Такі люди нічого не приймають.

Вони просто чекають.

У цей самий час Артем і Софія сиділи в кафе неподалік лікарні.

Марина ненадовго залишила їх самих.

Лише на двадцять хвилин.

Нічого небезпечного.

Принаймні так здавалося.

— То ти справді моя сестра?

Запитав Артем, жуючи тістечко.

Софія засміялася.

— Наполовину.

— Це рахується?

— Думаю, так.

— Круто.

Вона похитала головою.

— Ти дивний.

— Мені це часто кажуть.

Софія вперше за багато днів щиро усміхнулася.

Поруч із цим хлопчиком було легко.

Безпечно.

Наче вони знали одне одного роками.

Хоча минуло лише кілька днів.

Саме тоді Артем раптом перестав усміхатися.

І подивився у вікно.

— Софіє.

— Що?

— Не обертайся одразу.

Вона насторожилася.

— Чому?

— Бо той чоловік дивиться на нас уже хвилин десять.

Софія завмерла.

Серце шалено закалатало.

— Який чоловік?

— Біля чорної машини.

Вона повільно повернула голову.

І відчула, як кров холоне.

Тростина.

Сіре пальто.

Спокійна усмішка.

Володимир Савчук.

— Артеме.

Голос Софії тремтів.

— Це він.

— Серйозно?

— Так.

Чоловік стояв на іншому боці дороги.

І дивився прямо на них.

Не ховаючись.

Не тікаючи.

Наче хотів, щоб вони його побачили.

Потім він повільно підняв руку.

І помахав.

Усміхаючись.

Наче старий знайомий.

— Мені це не подобається.

Сказав Артем.

— Мені теж.

Відповіла Софія.

І саме тоді телефон Софії завібрував.

Невідомий номер.

Вона зблідла.

Бо вже знала, хто це.

Повідомлення складалося лише з одного речення:

"Передай Максиму, що настав час дізнатися всю правду про свою матір."

За секунду надійшло друге.

До нього було прикріплене фото.

Старе.

Пожовкле.

Зроблене багато років тому.

На ньому були троє людей:

молода жінка,

Олександр Григорович,

і Володимир Савчук.

Але погляд Софії зупинився не на них.

На руках молодої жінки була дитина.

Немовля.

І на звороті фотографії був напис:

"Максим. Літо 1988 року."

Софія підняла очі.

Чорна машина вже рушала з місця.

Володимир більше не дивився на них.

Наче зробив усе, що хотів.

А далеко від них Максим саме виходив із будинку батька.

Не підозрюючи, що за кілька хвилин отримає фотографію, яка поставить під сумнів усе, що він знав про свою сім'ю.

І про власне народження.