Розділ 26

Максим не бачив батька майже дев'ять років.

І якщо бути чесним — не сумував за цим.

Після смерті Олени їхні стосунки остаточно зруйнувалися.

Спочатку були рідкісні дзвінки.

Потім короткі повідомлення.

А потім — тиша.

Повна.

Холодна.

Остаточна.

— Ти впевнений?

Запитала Поліна, стоячи поруч із машиною.

Максим дивився на великий будинок за кованими воротами.

Будинок свого дитинства.

— Ні.

Чесно відповів він.

— Але мені потрібні відповіді.

Поліна взяла його за руку.

— Тоді отримай їх.

Двері відчинив літній чоловік.

Сивий.

Високий.

І все ще надто гордий.

Олександр Григорович

Кілька секунд вони мовчки дивилися один на одного.

— Максим.

— Батьку.

— Не очікував тебе побачити.

— Я теж.

Вони сиділи в кабінеті.

Так само, як багато років тому.

Коли Максим був підлітком.

І боявся цього приміщення.

Тепер страху не було.

Лише втома.

— Чому ти прийшов?

Запитав Олександр Григорович.

Максим дістав фотографію Марини.

І поклав на стіл.

Батько завмер.

Лише на секунду.

Але цього вистачило.

— Ти пам'ятаєш її.

— Так.

— Тоді почнемо з правди.

Олександр Григорович довго мовчав.

Потім повільно відклав окуляри.

— Вона повернулася?

— Так.

В очах чоловіка промайнуло щось схоже на жаль.

— Я боявся цього дня.

— Чому?

— Бо знав, що колись ти дізнаєшся.

Максим відчув, як серце починає битися швидше.

— Це правда?

— Що саме?

— Ти заплатив їй, щоб вона поїхала.

Батько заплющив очі.

І вперше за багато років виглядав старим.

Дуже старим.

— Так.

Відповідь прозвучала тихо.

Але достатньо голосно.

У кімнаті стало холодно.

— Як ти міг?

Голос Максима тремтів.

— Я думав, що захищаю тебе.

— Від чого?

— Від помилки.

— Від жінки, яку я кохав?!

Олександр Григорович опустив голову.

— Я був дурнем.

Максим гірко засміявся.

— Це найкраще пояснення?

— Ні.

І тут сталося дещо несподіване.

— Марина була не головною причиною.

Максим завмер.

— Що?

Батько дивився у вікно.

Кудись далеко.

У минуле.

— Справа була в її батькові.

— Про що ти говориш?

Олександр Григорович повільно видихнув.

— Ти знаєш, хто такий Володимир Савчук?

Світ ніби завмер.

— Звідки ти знаєш це ім'я?

Батько гірко усміхнувся.

— Бо саме я його найняв.

У Максима похололи руки.

— Що?

— Багато років тому.

Коли ти ще навчався в університеті.

— Для чого?

— Стежити за Мариною.

Максим різко встав.

— Ти збожеволів?!

— Послухай мене.

— Ні, це ти послухай!

Олександр Григорович уперше підвищив голос:

— Її батько був небезпечною людиною!

Тиша.

Раптова.

Гостра.

— Що?

— Її батько був пов'язаний із криміналом.

І я боявся, що це торкнеться тебе.

Максим повільно сів назад.

Світ навколо почав складатися в дивну картину.

Але чогось не вистачало.

— І до чого тут Савчук?

— Спочатку він просто збирав інформацію.

А потім...

Олександр Григорович замовк.

— Що потім?

— Він почав працювати на себе.

— Що це означає?

— Він став одержимим.

По спині Максима пробіг холод.

— Одержимим чим?

Батько дивився просто на нього.

— Нашою родиною.

Тиша.

Годинник на стіні тихо цокав.

Але ніхто цього вже не чув.

— Поясни.

Прошепотів Максим.

І тоді батько сказав те, що змінило все.

— Володимир Савчук не випадково стежив за тобою.

Не випадково стежив за Мариною.

Не випадково знає про Софію.

І не випадково знає про Артема.

— Чому?

Олександр Григорович повільно підвів очі.

І тихо відповів:

— Бо він твій рідний дядько.

Світ завмер.

Максим не дихав.

Не рухався.

Не міг повірити.

— Що ти сказав?

— Савчук — брат твоєї матері.

— Це неможливо.

— На жаль, можливо.

У дверях кабінету раптом пролунав різкий дзвінок телефону.

Олександр Григорович здригнувся.

Подивився на екран.

І різко зблід.

Максим уперше побачив справжній страх в очах свого батька.

— Що сталося?

Прошепотів він.

Батько мовчки показав телефон.

На екрані було лише одне повідомлення:

"Тепер він знає правду. Час зустрітися всією родиною."